— Я послала по Тюріна, — сказала Меллер, побачивши мене. — Він зараз буде тут. Нелегко нам було вирвати його з павутиння. Як ви його знайшли?
— Оригінальна людина, — відповів я. — Одначе, я думав зустріти…
— Я не про те, — перебила мене Меллер. — Який він має вигляд? Я питаю, як лікар.
— Дуже блідий, трохи набрякле обличчя…
— Звичайно! Він живе неможливим життям. Адже в обсерваторії є невеличкий сад, гімнастичний зал, апарати для тренування мускулатури, але Тюрін нехтує своїм здоров’ям. Признатися, це я умовила директора відрядити Тюріна на Місяць. Нехай провітриться, кажучи фігурально. Я наполягатиму на докорінній зміні його життєвого режиму, інакше ми скоро втратимо цю потрібну нам людину.
Тюрін з’явився раніше, ніж я чекав. При яскравому світлі амбулаторії Тюрін мав ще гірший вигляд. До того ж, мускули його ніг зовсім одвикли від руху, навіть значно атрофувались. Якби його зараз перенести на Землю, він, мабуть, почував би себе, як риба, викинута на берег. Тюрін і тут ледве стояв на ногах. Його коліна підгинались, ноги тремтіли, він безпомічно вимахував руками.
— Ось до чого ви себе довели! Не людина, а кисіль, — сказала Меллер.
Маленька енергійна жінка вичитувала старому вченому, як неслухняній дитині. Вона відправила його на масаж і потім звеліла прийти на медичний огляд.
Коли Тюрін пішов, Меллер звернулася до мене:
— Ви біолог і зрозумієте мене. Тюрін — виняток. Всі ми почуваємо себе, як ви бачите, прекрасно. Одначе, ця легкість «небесного життя» дуже мене непокоїть. Ви не відчуваєте, або майже зовсім не відчуваєте, свого тіла. Це дуже приємне відчуття. Але які наслідки? Навіть наші старожили живуть в світі невагомого не більше як три роки. Кец — молода зірка. А що буде через десяток років? Нарешті, як розвиватимуться новонароджені діти? І діти дітей? Цілком імовірно, що кістки скелета будуть дедалі м’якшати, драгліти, м’язи атрофуватися. Як таке пристосування до середовища відіб’ється на загальному стані організму? Це перше, що дуже непокоїть мене, як людину, яка відповідає за здоров’я нашої небесної колонії. Друге — космічне проміння. Незважаючи на оболонку нашого житла, яка частково затримує це проміння, ми дістаємо його тут все-таки значно більше, ніж на Землі. Поки що я не бачу шкідливих наслідків. Але ж, знову таки, — у нас ще занадто мало матеріалу для спостережень. У мух-дрозофіл тут спостерігається посилена мутація. При чому багато з тих, що народжуються з летальними генами, — не дають потомства. Що, коли космічне проміння, кінець-кінцем, матиме такий самий вплив і на людей, які живуть на Зірці? Раптом у них почнуть народжуватися діти-потвори або метрвонароджені… Кінець-кінцем, все в наших руках. Усі шкідливі наслідки ми можемо усунути. Ми можемо створити яку завгодно штучну вагу, коли захочемо, то навіть більшу, ніж на Землі. Ми можемо ізолюватися від космічного проміння. Але нам треба проробити надзвичайно багато дослідів, щоб визначити оптимальні умови… Бачите, скільки роботи для вас, біологів.
— Так, роботи тут вистачає, — сказав я, зацікавлений словами Меллер. — І ця робота потрібна не тільки для влаштування небесних колоній, але й для Землі. Наскільки розширяться наші знання про живу і мертву природу! Я щасливий, що випадок привів мене сюди.
— Тим краще. Нам потрібні працівники-ентузіасти, — сказала Меллер.
«Випадок, який привів мене сюди», примусив згадати про Тоню. Що з нею і як її розшуки?
Я попрощався з Меллер і вилетів у коридор. На цей раз він справді таки нагадав погожий літній вечір з комахами, літаючими в повітрі. Люди нагадували бджіл, що повертаються у вулик після трудового дня. В коридорі чути було тріпотіння й дзижчання крилець, веселий сміх, голоси, пісні. Хоч невеличка вага вже й була, люди за звичкою допомагали собі крильцями. Вони підстрибували, пролітаючи кілька метрів, як летючі риби. Деякі вправлялися в тому, щоб швидко ходити по підлозі. Інші підхоплювали один одною і йшли живою пірамідою. Скільки молодих, веселих, засмаглих облич! Скільки забав і пустощів! Ось група дівчат, порушуючи «вуличний» рух, грають у «м’яча», при чому «м’ячем» була одна з них, — маленька, повненька блондинка. Вона верещала, перелітаючи з рук до рук. Почулися протестуючі голоси старших:
— Що за дитячі вигадки! Ідіть у спортивний зал або сад.
Але таких голосів було небагато. Очевидно, робота зовсім не втомлювала людей в цьому «легковажному» світі.
Якийсь молодий хлопець удавав з себе грузовик. Гудів носом і, нахиливши голову, йшов пробоєм уперед. Я кинувся від нього в бік і поспішив ухопитися за ремінці. Так, боком, попід стіною, я і дійшов до дверей Тониної кімнати.