Я розшукав Крамера в гімнастичному залі. Він виробляв на трапеції такі карколомні штуки, про які цирковим гімнастам на Землі і мріяти не доводиться.
— Полетіти я з вами полечу, але вам і самому пора вже навчитися літати в міжпланетному просторі. Навіть необхідно. Адже ви на Місяць летите, а під час такої подорожі всяке може трапитись.
Крамер прив’язав мене до себе довгим дротом і дав мені самому летіти до «манежу» Тюріна. Я вже не перекидався і «стріляв собою» досить вдало. У мене бракувало тільки вміння «приземлятись» до кулі. Крамер допоміг, і через чотири хвилини після відльоту ми вже вповзали в металеву кулю. Не встигли ми вийти з атмосферної камери, як почули несамовитий вереск і крики. Я з цікавістю окинув поглядом середину кулі, освітленої з «стелі» великою електричною лампою. Внизу я побачив таку картину: Тюрін сидів на «підлозі» і бив кулаками по гумовому килиму. Навколо Тюріна гігантськими стрибками вистрибував негр Джон. Його нерозлучне мавпеня з веселим вищанням стрибало з плечей Джона до «стелі», хапалося там за ремінці, чіпляючись, перебігало з місця на місце і тоді знову потрапляло на плече або голову Джона. «Місячна вага», очевидно, припала до смаку Джонові і мавпеняті, чого не можна було сказати про Тюріна.
— Вставайте, професоре! — дзвінко кричав Джон. — Лікар Меллер казала, щоб ви ходили п’ятнадцять хвилин, а ви ще й п’яти не ходили.
— Не встану! — розгнівано пищав Тюрін. — Що я тобі — кінь на корді? Мучителі! У мене і так ноги і одвалюються.
Я і Крамер «упали з неба» біля Тюріна. Джон перший побачив нас і зрадів.
— Ось дивіться, товаришу Артем’єв, — вигукнув він, — професор мене не слухає, і лікаря не слухає, знову хоче залізти в своє павутиння…
Мавпеня, побачивши нас, почало плюватись і верещати.
— Та вгамуй ти свій патефон! — ще тонше й гучніше закричав Тюрін. — Здорові були, товариші! — звернувся він до нас і, ставши навпочіпки, важко підвівся.
«Ну, як з таким на Місяць летіти?» — подумав я і перезирнувся з Крамером. Той тільки головою мотнув.
— Як же так? — не вгамовувався Джон. — Адже ви, професоре, самі казали мені не раз, що чим більше руху, тим більше щастя…
Такий «філософський аргумент» з боку Джона був несподіваний. Ми з Крамером мимоволі посміхнулись, а Тюрін почервонів від гніву.
— Треба ж розуміти! Треба ж розуміти! — відповів він верескливо. — Є різного роду рух. Ці грубі фізичні рухи заважають вищим рухам клітин мого головного мозку, моїм думкам. І потім — всякий рух переривчастий. А ти хочеш, щоб я ходив без перерви. Нате, їжте моє м’ясо, пийте мою кров! — і він почав ходити з виглядом мученика, крехтячи, охкаючи та зітхаючи.
Джон відвів мене вбік і швидко зашепотів:
— Товаришу Артем’єв. Я дуже боюся за мого професора. Він такий кволий. Йому небезпечно без мене летіти на Місяць. Я просив директора, лікаря, щоб і мене пустили разом з професором. Адже без мене він навіть їсти-пити забуває. Хто його напоїть, нагодує на Місяці?..
Мені здалося, що у негра навіть сльози виступили на очах. Він гаряче любить «свого» професора. Я, як умів, заспокоїв Джона і обіцяв дбати за професора під час подорожі, як сам Джон.
— Ви відповідаєте за нього! — урочисто промовив негр.
Повернувшись на Зірку, я розповів Меллер усе, що бачив. Вона непохвально похитала головою.
— Доведеться мені самій взятися за Тюріна.
І ця маленька, енергійна жінка справді полетіла в «манеж», щоб «поставити скоріше Тюріна на ноги».
Я теж не марнував часу: старанно вчився літати в міжпланетному просторі і, за словами мого вчителя, зробив великі успіхи.
— Тепер я спокійний, що під час подорожі на Місяць ви, принаймні, не потонете в безоднях неба, — сказав Крамер.
Через кілька днів Меллер повернулася з «манежу» і оголосила:
— На Землю я б ще не зважилась пустити професора, але для Місяця він «в повній місячній формі».