— Я думаю, що це не кістки, а скоріше корали.
— Але загальний вигляд, обриси, — заперечив я.
Науковий спір готовий був розгорітися, аж тут втрутився Тюрін. Він посилався на свої повноваження і вимагав негайно летіти далі. Професор поспішав оглянути другий бік Місяця, поки він майже весь освітлений Сонцем. Довелося скоритись. Я захопив кілька «кісток», щоб, повернувшись на Кец, зробити аналіз. В кожному разі, ця знахідка дуже мене схвилювала. Якби покопатися в ґрунті морського дна, скільки несподіваних відкрить могли б ми зробити! Відновити картину короткочасного життя на Місяці. Короткочасного, розуміється, кажучи по-астрономічному.
Наша ракетка мчала на схід. Я дивився на Сонце і нічого не розумів: воно раптом почало досить швидко підійматися до зеніту. Мовчання порушив Тюрін. Він схопив себе за боки, обмацуючи торбини.
— Я, здається, загубив свою лійку. Футляр цілий, а апарата немає. Назад! Я не можу залишитись без фотографічного апарата. Я знімав цей злощасний кістяк і, мабуть, упустив лійку, коли вкладав її в футляр. На Місяці речі так мало важать, що легко упустити їх і не помітити.
Геолог з незадоволенням смикнув головою, але ракету повернув. Ми полетіли назад. І тут я помітив, що з Сонцем діється зовсім незвичайна річ: воно пішло назад, на схід, поступово скочуючись до обрію. Мені здалося, що я сплю. Чи не занадто напекло мені голову сонячне проміння? Сонце ходить по небу то в один бік, то в другий! Я не наважувався навіть сказати про це своїм супутникам, мовчки спостерігаючи за світилом. Коли ми під’їздили до місця, зменшили швидкість і йшли не більше як 15 кілометрів на годину, Сонце спинилось на одному місці. Нічого не можу зрозуміти!
Тюрін, мабуть, звернув увагу на те, що я занадто часто поглядаю на Сонце. Усміхнувшись крізь скло скафандра, він сказав:
— Я бачу, вас турбує поведінка Сонця. А проте, причина проста. Місяць — невелике небесне тіло, а рух його екваторіальних точок дуже повільний, — вони проходять менше як чотири метри за секунду. Тим то, якщо їхати по екватору з швидкістю 15 кілометрів за годину на захід, то Сонце буде стояти на небі; якщо прискорити рух, Сонце почне «заходити на схід». Навпаки, коли ми їхали на схід — назустріч Сонцю, то ми, швидко переміщаючись по місячній поверхні, ніби примушували Сонце швидше сходити. Так, тут ми можемо керувати рухом Сонця. П’ятнадцять кілометрів за годину легко пройти на Місяці і пішки. І над пішоходом, який іде по екватору з такою швидкістю на захід, Сонце стоятиме нерухомо. Це дуже зручно. Ви, приміром, можете йти слідом за Сонцем, коли воно близьке до заходу. Ґрунт ще теплий, світла досить, але немає виснажливої спеки. Хоч наші костюми і добре захищають нас від зміни температури, але різниця між світлом і тінню все-таки дається взнаки.
Ми приїхали на місце. Тюрін почав шукати апарат, а я, скориставшися з нагоди, пішов знову оглядати дно Океану Бур. Можливо, колись над моєю головою і справді бушували жахливі бурі. Хвилі цього океану мали бути в шість разів більші від хвиль земних океанів. Цілі водяні гори здіймалися тоді над цим морем. Спалахувала блискавка, шипіла вода, гримів грім. А море кишіло велетенськими страховищами — значно більшими, ніж найбільші тварини, що будь-коли існували на Землі…
Я підійшов до краю розколини. Вона була завширшки не менше як кілометр. Краї її губилися в далині. Чому б не заглянути, що діється в глибині?.. Я засвітив електричний ліхтар і почав спускатись. Це було зовсім не важко. Боки розколини положисто йшли вниз. Спочатку обережно, а далі сміливіше почав я стрибати, спускаючись глибше. Наді мною виблискували зірки. Навколо — непроглядна темрява. Мені здалося, що з глибиною температура підвищується. Проте, можливо, я нагрівався від швидкого руху. Треба було мені взяти у геолога термометр. До речі, можна було б перевірити гіпотезу Тюріна про те, що ґрунт Місяця тепліший, ніж припускають вчені.
По дорозі почали траплятися дивовижні уламки скель, — круглі і довгі. Невже це закам’янілі дерева?.. Але як вони могли попасти на дно моря, в глибоку розколину?.. Я зачепився за щось гостре, мало не розірвав костюма і похолов від жаху, — це було б смертельно. Обмацав рукою предмет, що зачепив за мій комбінезон, — якісь зубці. Повернув ліхтар. Із скелі стирчала довга чорна двобічна пилка, — точнісінько, як у нашої «пилки-риби». Ні, «це» не могло бути коралом. Я спрямовував світло в різні боки і всюди бачив пилки, гвинтоподібні бивні, як у нарвалів, хрящові пластини, ребра… ціле кладовище вимерлих тварин. Ходити серед цього закам’янілого знаряддя нападу і захисту було дуже небезпечно. І все ж я блукав, блукав, немов зачарований. Надзвичайне відкриття! Заради одного цього варто було зробити міжпланетну подорож і полетіти на Місяць. Я вже уявляв собі, як в розколину спуститься спеціальна експедиція, як кістки тварин, що загинули мільйони років тому, будуть збирати, приставляти на Кец, на Землю, в музей Академії наук. Як вчені почнуть реставрувати місячних тварин…