— Зовнішні укріплення. Дивіться, у них всередині немає жодної споруди і, як воно й буває в таких укріпленнях, тільки дві вежі й дві вишки.
— А ці два чорних гачки, що ними середина серпа прикріплена до черепахи?
— Це Темні ворота.
— Чому «Темні»?
— Бо вони під землею.
— А що це біля воріт?
— Конюшня.
— Така велика?
— Конюшню туди треба чималу, добродійко. Бо ж, напевно, там і каретний сарай, і житла для конюхів. А ще ж і ключник десь отут мешкає.
— А оці крапочки побіля воріт?
— Тут була церква. Побудував її ще король Іштван Святий. Половину церкви зруйнували не так давно: десять років тому.
— Як шкода!
— Звісно, що шкода. Але на місці зруйнованої споруди викопали новий великий рів і звели зовнішні укріплення. Все це було вкрай необхідно, адже саме тут найуразливіший бік фортеці.
— Звідки ви це знаєте, Міклоше?
— Як не знати! Два роки я вчився в єгерській школі. А там про це всі говорили. Тоді ж і Темні ворота спорудили.
— Гляньте, на західному боці, біля річки, теж, певно, ворота?
— Є ще й отут, з південного боку. Всього у фортеці троє воріт.
— А дивіться, оці різні червоні лінії?
Школяр придивився ще пильніше, розгадуючи позначки. Похитав головою:
— Це підземні ходи.
— Аж стільки підземних ходів?
— Їх багато, але чимало з них уже непрохідні.
— А ці, подібні до кімнат, чотирикутники?
— Це підземні зали. Тут водосховище. А ось цвинтар.
— Цвинтар? Між підземними ходами?
— Мабуть, що так. Бачите, під оцим підземним ходом написано: «Дорога мертвих».
Жінка здригнулася.
— Дивно, що тут ховали мертвих...
— Лише в часи холери,— відповів школяр.— Тепер я вже точно пригадую, що чув про це.
— Ой, Міклоше, чому ви не прийшли до нас раніше, бодай на два тижні!
— А для чого, добродійко?
— Тоді б я раніше віддала вам цей одяг і пергамент знайшла б раніше. Адже ж мій чоловік, сердега, поїхав саме туди, в Егер.
— Чув я, що туди турки повернули.
— Тому й подався мій чоловік до Егера. Але чому він погодився взяти з собою й мого батька? Подумайте лише: старому сімдесят років! І рука й нога у нього дерев'яні. А от зібрався й поїхав з чоловіком.
— Воювати?
— Воювати, звичайно, теж. А ще ж там у фортеці мешкає його давній побратим — панотець Балінт. Рік тому вони посварилися з-за чогось. Тоді ще й мати, бідолаха, була жива. Панотець Балінт перебрався в Егер, до Добо. Отож мій татусь туди й подався, аби помиритися з ним. Дуже вже вони один одного люблять.
Ева відкрила пофарбовану в зелене, розмальовану квітами скриню й дістала звідти книжечку — свій молитовник. Вона вклала туди пергамент і виглянула в сад, де біля служниці, що поливала квіти, гасав її синок.
— Хтось-таки мусить приїхати з Егера,— замислено мовила вона.— Тут живе старший брат Гашпара Пете. Це вірний королю чоловік. У фортецю, де служить його молодший брат, він послав цілу підводу пороху і ядер. Якщо з Егера до нього прибуде гонець, я перешлю з ним цей план моєму чоловікові.
Вона взяла голку з ниткою і поклала собі на коліна шовковий костюм. Поки вони розмовляли, на подвір'я зайшов чоловік у темно-синьому ментику. Причинивши хвіртку, він попрощався з кимось.
— Не турбуйтеся,— сказав він,— тут я вже не заблукаю.
Ева підвелася. Голос був їй незнайомий, чоловік теж.
До ганку вели три сходинки. Дійшовши до них, незнайомець підвів голову. Це був одноокий, опасистий чоловік. Вуса підкручені. В руці тримав палицю, подібну до тих, що з ними ходять сільські старости.
— Доброго вам дня! — привітався до жінки.— Кажуть, що тут живе пан лейтенант Гергей Борнемісса.
— Так, живе,— відповіла жінка,— тільки вдома його зараз нема.
— Виходить, що справді поїхав?
— До Егера поїхав.
— Шкода! — похитав головою незнайомець.— А так хотілося побалакати з ним... Але, може, його дружина...
— Я його дружина. Прошу заходити.
Незнайомець піднявся по сходах на ганок, зняв шапку і шанобливо вклонився.
— Мене звуть Томаш Балог,— випалив він,— я дворянин з Ревфалу.
Вже по тому, як уклонився незнайомець, видно було, що він не з селян.
Ева люб'язно показала йому на стілець біля столу й відрекомендувала школяра:
— Міклош Риз. До школи на чужину збирається. Його старший брат служить у війську короля і знайомий з моїм чоловіком. Оце, їдучи на подорожній мажі, завітав до нас, аби перепочити.
— Здрастуй, брате, здрастуй,— сказав одноокий, але руки школяреві не подав. Сівши на стілець, почав розказувати.— На кінний ярмарок я приїхав,— мовив він і ляснув себе по коліну,— і були в мене різні справи до вашого чоловіка. Та оце й гроші йому привіз.