Врешті довелося пояснити селянам, що коли майстер Файріх просить вина, треба розв'язувати мішки з порохом, а коли він вимагатиме пороху, давати йому вина.
У фортеці було п'ятеро німців-гармашів. Добо виписав їх з Відня.
— Глянь, яка чудова гармата!— сказав Добо, гладячи залізо рукою. Звуть її Жабою. Та коли ця Жаба квакає, на турків дощ сиплеться.
Бронзова гармата була начищена, що аж блищала. На окутому залізом дубовому „лафеті вона справді скидалася на жабу, яка сидить.
Попрямували далі, у східну частину кріпості, де височіла ще одна могутня вежа. Це була ліва задня лапа «черепахи».
— Шандоровська вежа,— пояснив Добо.
Гергей, вражений, зупинився.
Починаючи од вежі, вся східна частина фортеці зовні була обнесена високим товстим муром, зігнутим у формі зламаного у двох місцях серпа. Зовні рів завглибшки десять-дванадцять сажнів, і ще один такий же зсередини. І тільки по центру внутрішнього рову зроблено вузький насип, як видно, для того, аби по ньому переходили з фортеці солдати.
— Це зовнішні укріплення,— сказав Добо.— Бачиш, зі сходу біля них височіє пагорб, майже гора. Звуть той пагорб Королівським стільцем, бо звідтіля, сівши перед шатром, король Іштван Святий спостерігав, як споруджують церкву. Довелося цей пагорб розрізати ровом.
— Зрозуміло,— відповів Гергей.— Мудрий був той, хто це зробив!
— Ще десять років тому це зробив Перені... На протилежному боці теж стоїть вежа — вежа Бебека. А он з тої наріжної вишки можна стежити за ворогом і обстрілювати його.
Мур вивершував виплетений з лози і обмазаний глиною пліт заввишки не менше сажня. Місцями на ньому ще й глина не повисихала.
А потрібен був цей пліт лише для того, аби обложники не бачили захисників фортеці, коли ті ходять по стіні.
— Тепер ходімо до церковної вежі,— сказав Добо, знов беручи Гергея під руку.
За кілька кроків од Шандоровської вежі Гергей побачив незвичайну споруду, схожу на величезний собор. Дві її дзвіниці ще височіли. (Колись їх було чотири.) На дверях — майстерне різьблення, понад дверима — витесані з каменю велетенські квіти і статуї святих із спотвореними обличчями. Але що то за собор, в якому ніхто не молиться і весь він засипаний землею! Що то за собор, у якому замість дзвонів стоять гармати, а замість звуків органів лунає голос смерті.
Ліворуч і праворуч від собору пагорки. На одному з них пасеться коза. Вхід до собору склепінчастий. Його каміння закіптюжене.
— Тут у вас льох для пороху? — спитав Гергей.
— Так,— відповів Добо.— Зайди і подивися, скільки ми його зібрали.
— Це, певне, була ризниця?
— Еге ж. Місце сухе, тут найкраще зберігати порох.
— Гріх було собор отак сплюндрувати...
— І мені його шкода, але, може, саме завдяки йому не звучатимуть молитви аллахові.
Вони ввійшли. Приміщення це скоріше скидалося на винний погріб, аніж на ризницю: тут громадилися одна під одною чорні бочки.
— Ого, як багато! — вигукнув здивований Гергей.
— Багато! — усміхнувся Добо.— Більше двох сотень бочок. Тут ми тримаємо весь порох для гармат.
— В одному місці? А якщо вибухне?
— Це неможливо. Перед дверима стоїть варта. А ключ у мене. Заходити сюди дозволено тільки Мекчеї і старому Шукану. Від заходу й до сходу сонця ключа нікому не даю.
Гергей кинув погляд на вікна. Засклені невеличкими круглими скельцями, вони були захищені потрійними залізними гратами.
Навпроти дверей, крізь які в це темне царство стрімко вривався сніп сонячного проміння, стояв великий круглий чан, доверху наповнений порохом.
Гергей зачерпнув рукою порох, потім висипав його назад.
— Цей добрий для гармат,— сказав він.— Сухий.
— Порох для рушниць тримаємо окремо,— мовив Добо.
— Це тутешній чи віденський?
— І тутешній, і віденський.
— А яка суміш тутешнього?
— Три чверті селітри, одна чверть сірки й деревне вугілля.
— Вугілля тверде чи м'яке?
— М'яке.
— М'яке найкраще. Але вугілля я кладу трохи більше, ніж інші.
Просто над чаном на закіптюженій стіні виднілася велика закіптюжена обшарпана картина. На ній можна було розрізнити лише дві голови: скорботне обличчя чоловіка і схилене на груди обличчя юнака. Обидві голови оточені жовтим ореолом. Починаючи від шиї юнака, полотно було зірване, з-під нього виступала побілена стіна.
— Напевно, тут були образи,— сказав Добо.— Може, їх намалювали ще в часи Іштвана Святого.
Біля ризниці працювали порохові млини. Їх обертали коні.