Під боковим кам'яним склепінням собору солдати виготовляли ручні гранати. За їхньою роботою пильнували два гармаші.
Гергей зупинився. Глянув на порох, на гніт і похитав головою.
— Щось не так? — спитав Добо.
— Так-то воно так,— пересмикнув плечима Гергей,— але тільки для тієї вежі, де я стоятиму, дозвольте виготовляти гранати мені самому.
— Якщо вмієш їх робити краще, розкажи нам. Чоловік ти вчений, а для нас тепер захист фортеці є найпершим ділом.
— Я знаю кращий спосіб їх виготовлення,— сказав Гергей.— Ваші гранати тріщать, підстрибують, розриваються — і на тому все. А я свої начиняю сім'ячком.
— Яким таким сім'ячком?
— Це як маленька граната. Промаслене клоччя обсипаю мідними ошурками, далі залізними ошурками і сіркою. Моя граната діє двічі: після першого вибуху з неї вистрибує невеличка бомба і за кілька секунд теж розривається...
Добо гукнув солдатам:
— Припиніть роботу! Пан старший лейтенант Борнемісса зараз сюди повернеться, і ви робитимете так, як він накаже.
Вони піднялися на дзвіницю, перетворену на вежу.
Нагорі вона була огорожена плотом і захищена корзинами з глиною. В камінних нішах стояли гармати. А посередині...— купа ядер і порохова яма.
Звідси видно було всі зовнішні укріплення, які могутнім півколом охоплювали східний бік фортеці, дві вежі, а на них дві круглі вишки.
Та звідси ж можна було бачити й узгір'я навпроти фортеці, яке сягатиме десь до половини фортечної стіни.
— Саме звідси, зі східного боку, облога буде найзапеклішою,— мовив Гергей.— Зранку тут ще й сонце битиме просто в очі. Сюди треба чоловіка не з боязких!
— От про тебе я й подумав.
— Спасибі. Не підведу!
І вони потиснули один одному руки.
Серед інших гармат стояла величезна й масивна бронзова гармата. В її широченне жерло входили ядра завбільшки як людська голова. На гарматі золотом поблискували різні написи й оздоби.
— Це Баба,— сказав Добо.— Прочитай, що тут написано.
На стволі гармати у вінку з пальмових гілок блищали слова:
БОГ — НАША СИЛА І МІЦЬ!
Дев'ятого вересня сонце навіть не показалося. Сірі хмари затягли все небо. Верхів'я Матри ледве мріли з туману. Погода скидалась на вередливу дитину, якій і плакати хочеться, і ніяк не придумає, через що їй поплакати.
У фортеці велике пожвавлення. На нижньому ринку теслярі плоско затесують кінці довгих жердин. Тут же кілька солдатів свердлять на кінцях жердин отвори і з'єднують жердини навхрест. Третя група солдатів прив'язує до цих хрестовин просмолене й промаслене клоччя. Такі хрестовини називалися «фурко». Набралася їх уже ціла купа.
Біля ризниці старий Шукан мірою ділить порох. Селяни зсипають його до невеликих шкіряних торбинок і відносять до гармашів.
Тут же сержант-гармаш Янош пильнує за тим, як начиняють порохом виготовлені з випаленої глини гранати. З кожної стирчить невеличкий гніт. Із запаленими гнотами ці гранати закидають у розташування ворога за допомогою дротяних пристроїв, схожих на англійські битки для м'ячів. Але кидали такі гранати й з руки, а коли вони з вушками, то й зі списа. Вже їх було виготовлено близько тисячі.
Біля Старих воріт, де обабіч площі нижнього ринку вишикувалися ряди казарм, працюють точильники і слюсарі. Кожному, хто до них звернеться, вони лагодять зброю.
Поряд з Темними ворітьми в просторих підземних стійлах тримають худобу. Різники налаштували бойню просто під фортечною стіною. Кров стікає рівчаком до рову. Кожного дня мешканці фортеці ріжуть чотири-п'ять корів чи волів.
Гергей стояв на Шандоровській вежі. Побіля неї спорудили з колод і дощок поміст, аби зсередини фортеці можна підніматися на стіни цілим загоном.
Були такі помости біля кожної вежі, але ці, біля Шандоровської, переробляли заново, бо через слабо загнані в землю палі поміст хитався.
Добо зі своїми офіцерами піднявся на поміст, спробував похитати стовпи і сказав:
— Вони: мають бути вкопані, щоб кожен окремо міг утримати сотню чоловік. До стовпів поставте підпорки й густо побіліть їх.
На соборній дзвіниці пронизливо засурмив сурмач.
— Що там таке? — гукнув до нього Мекчеї.— Чого ти сурмиш? Ми ж тут!
— Ідуть!
І всі офіцери зрозуміли: іде передовий загін турків!
Уже багато днів аж до Маклара стояв довгий ланцюг вартових. Ця жива підзорна труба день і ніч пильнувала за пересуванням турецької раті від самого Абоньського поля.
Ось що означав цей короткий вигук: «Ідуть!»