Мекчеї вибіг на мур і помчав до південних воріт. Добо — теж. Офіцери рушили за ним. Біля південної вежі вони зупинились і, приставляючи дашком долоні, дивилися на дорогу, що вела з далекої долини через село Алмадяр до фортечних воріт.
По алмадярській дорозі щодуху мчав вершник, здіймаючи густу хмару куряви. Шапки на голові в нього не було. За спиною, тримаючись на ремені, розвівався червоний доломан.
— Це мій солдат,— сказав Гергей.— Бакочаї!
Бакочаї був чудовим вершником і тільки волею долі став пішим воїном. Він весь час благав дозволити йому сісти на коня, і нарешті його взяли в кінний роз'їзд.
Коли вершник наблизився, всі помітили, що обличчя в нього скривавлене, а збоку, прив'язане до сідла, погойдується щось кругле, схоже на диню.
— Мій солдат,— радісно повторив Гергей.— Так, це Бакочаї!
— Очевидно, з бою,— мовив Добо.
— Справжній егерчанин! — похвалив Мекчеї.
— Але ж це мій солдат,— не вгавав Гергей.— Мій учень!
Услід за гінцем, збиваючи пилюку, мчали дорогою ще три вершники. Решту, напевно, порубали.
Отже, турки близько.
Що відчував Добо, почувши цю вість? Іде турецьке військо, яке влітку здолало дві наймогутніші твердині Угорщини: Темешвар і Солнок; захопило Дрегей, Холлоке, Шалго, Буяк, Шак, Балаша-Дярмат — словом, усе, що захотіло. Наступає турецьке військо, хоче підкорити владі султана й те, що ще лишилося від Угорщини.
Турки вже недалеко. Сто п'ятдесят тисяч тигрів у людській подобі, диких звірів, які спустошують усе довкола. Більшість із них уже з дитячих літ навчено стрільбі з лука й рушниці, вони вміють вилазити на стіни, призвичаєні до незгод похідного життя. Їхні шаблі виготовлені в Дамаску, панцирі — з дербентської криці, списи — витвори вправних індостанських ковалів, гармати відлиті кращими майстрами Європи; пороху, ядер, гармат, рушниць у них сила-силенна.
Що може спинити їх?
Невеличка фортеця, в якій ледве нарахуєш дві тисячі людей, шість старих жалюгідних гармат і трохи пищалей, які теж чомусь звуть гарматами.
Що ж іще міг відчувати Добо!
Гонець Іштван Бакочаї влетів до фортеці і зіскочив з коня. Спітнілий, скривавлений, запорошений, став він перед Добо. До сідла прив'язана кучерява голова турка з виткими вусами на смаглявому лиці. А в самого Бакочаї ліва половина обличчя почорніла від крові, що запеклася.
— Пане капітан, дозвольте доповісти,— сказав він, стукнувши каблуками: — турки вже тут, дідько б їх ухопив!
— Усе військо чи лише передовий загін?
— Передовий загін, пане капітан. Всього війська бачити я не міг, воно ще за Абоньським лісом, але й ці, яких ми зустріли, хлопці спритні. Двох наших схопили. За мною навздогін теж кинулись. Найдовше за мною гнався оцей чорнопикий.
— А де твої товариші?
Витязь кинув поглядом у бік воріт.
— Миються в річці, дідько б їх ухопив!
— Ну,— сказав Добо,— від нинішнього дня ти молодший сержант. Іди випий кварту вина, дідько б його вхопив,— додав він, усміхаючись.
У дворі фортеці юрмилися люди, кожен хотів побачити відрубану голову. З маківки її звисало довге пасмо волосся. За нього й тримав Бакочаї голову турка, гордо показуючи її всім.
Звістка про наближення турків розтривожила фортецю, як бджолиний вулик.
Всі з'юрмилися довкіл Бакочаї, щоб послухати його. Навіть жінки вибігали з пекарень і кухонь і жадібно ловили кожне слово хороброго витязя.
Звичайно ж, відбувалося усе це вже тоді, коли Добо покинув ринкову площу і разом з офіцерами піднявся в палац, аби порадитись і дати розпорядження.
Витязь Бакочаї повісив голову турка на сучок липи, а сам сів під деревом на стілець і підставив голову голяреві.
У фортеці було тринадцять голярів — чотири майстри і дев'ять підмайстрів. Зібрали їх сюди, звичайно, не для того, щоб стригти волосся і голити голови. Вони вміли промивати рани, зупиняти кров галуном, зашивати. А що ж робили лікарі? Та було тоді лікарів у всій країні не більше, ніж зараз у якомусь маленькому містечку. І тому голярі повсюдно виконували роботу лікарів, звичайно, хто як умів.
Всі тринадцять голярів кинулись до Бакочаї, кожен першим хотів почути від нього новини. Насамперед зняли з нього доломан і сорочку.
Найстаршим поміж них був майстер Петер — саме він першим і взявся до діла. Принесли велику череп'яну миску і глечика з водою.
Поки промивали довгу рану на голові, поки засипали її галуном, Бакочаї терпів. Та тільки-но почали зашивати, він схопився, перекинув миску з водою, відштовхнув голяра і його помічника і, вилаявшись, попрямував до казарми.