— Моя голова не штани, щоб її зашивати, дідько б вас ухопив!
Він зірвав з краю вікна павутиння, приклав його до рани й сам її перев'язав. Потім сів за стіл, наївся сала, вином запив, ліг на солом'яний матрац і зразу заснув.
Майже одночасно з солдатом, теж верхи, в'їхав до фортеці селянин. Він був у сіряку й чорному із загнутими крисами капелюсі. В руці він тримав довгу зелену патерицю.
Коли Добо закінчив розмову з солдатом, селянин, не злізаючи з коня, запитав якусь жінку:
— Хто тут пан капітан?
— Он той, з пером на шапці,— показала жінка.
Селянин зліз із коня, прив'язав його до дерева. Понишпорив рукою в торбині, витягнув звідти листа з великою печаткою і побіг до Добо.
— Пане капітан, я привіз листа!
— Від кого?
— Від турків.
Добо аж спохмурнів.
— І як це ти посмів його привезти?! — розлючено вигукнув він.— Чи ти турок?
— Ні,— оторопіло відповів селянин.— Я перепрошую пана, я Калба. Калба я...
— А чи знаєш ти, що справжньому угорцеві гріх возити ворожі листи? — І тут же наказав солдатам: — Взяти його під варту!
Двоє солдатів із списами стали обіч селянина.
— Милостивий витязю! — нажахано закричав селянин.— Мене змусили!
— Тебе могли змусити взяти листа до рук. Але ніхто не міг тебе змусити везти цього листа сюди.— І Добо повернувся до солдатів:
— Пильнуйте його!
Він звелів сурмити збір і, схрестивши руки на грудях, став під липою, на якій висіла голова турка. Не минуло й п'яти хвилин, як майже весь люд фортеці зібрався перед ним. Офіцери оточили Добо. Вишикувалися солдати. За ними стояли селяни й жінки.
Добо заговорив:
— Звелів я скликати весь народ фортеці, аби сказати: турок прислав нам листа. Я з ворогами не листуюсь. Якщо ж мені ворог надсилає листа — я цього листа пожбурюю назад або ж втикаю його в пельку тому, хто його привіз. І лише цього першого листа я звелю прочитати і зразу ж надішлю його королю. Хай король пересвідчиться, що турок уже тут і нам потрібна підмога. Я й так знаю, що написано в листі: вони погрожують або ж торгуються з нами. Погроз ми не боїмося, а в торги не вступаємо. Батьківщина не продається ні за які гроші! Та щоб ви на власні вуха почули, як розмовляє ворог, я велю прочитати цього листа.— І він простягнув листа Гергею, бо знав, що той найосвіченіший за всіх у фортеці і з першого погляду розбере будь-який почерк.— Читай голосно.
Гергей став на камінь. Зламав печатку, струсив із листа пісок і, глянувши на підпис, почав читати:
— «Ахмед-паша з Каали посилає листа.
Коменданта Егерської фортеці капітана Іштвана Добо вітаю!
Я, анатолійський Ахмед-паша, старший радник великого, непереможного султана, старший воєначальник його незліченної і непереможної раті, сповіщаю, що могутній падишах цієї весни два війська послав на Угорщину. Одне з них захопило Ліппу, Темешвар, Чанад і Солнок, а також усі фортеці й замки, розташовані на берегах Кєрешу, Марошу, Тиси й Дунаю. Друге військо розбило дві угорські раті і зайняло Веспрем, Дрегей, Сечен і берег Іпою. Нема такої сили, яка вистояла б перед нами!
І тепер два наших переможних війська з'єднуються під Егером.
Виконуючи волю могутнього і непереможного султана, я закликаю вас не чинити опору його величності, а скоритися його волі — впустити башу, якого я пришлю, і здати йому фортецю й місто Егер».
— А дідька в печінку не хоче? — загули з усіх боків.— Не читай далі! Хай його собаки слухають!
Але Добо закликав усіх мовчати:
— Ви вже дослухайте турецьку музику. Он на які високі ноти їх виносить. Читай далі.
— «Честю запевняю вас: якщо ви скоритеся, ми не чіпатимемо ні вашого збіжжя, ні вашої худоби. Падишах буде милосердний до вас і надасть вам стільки свободи, скільки ви її мали при ваших королях».
— Не потрібна нам турецька свобода! — гаркнув Цецеї, розмахуючи дерев'яною рукою.— Досить нам нашої, угорської!
Всі заусміхались.
Гергей вів далі:
— «Я захищу вас од усіляких бід...»
— Для того й лізуть, аби нас захищати! — закричав Гашпар Пете.
Почувся сміх. Засміявся і Гергей.
І лише Добо стояв похмурий.
Гергей читав:
— «На підтвердження сього я ставлю свою достеменну печатку. Якщо ж ви не скоритесь і накличете на свої голови гнів могутнього падишаха, то ви й ваші діти вмрете страшною смертю. А тому й відповідайте негайно!»
У відповідь площа грізно загула:
— А щоб він луснув, отой падишах з усією його могутністю! Хай-но він тільки сюди поткнеться!..