Обличчя розчервонілися. Навіть у найсумирніших і то гнівом запалали очі.
Гергей повернув листа Іштванові Добо. Шум затих.
Добо не треба було ставати на камінь, аби його бачили: він і так був на голову вищий од усіх.
— Ось,— промовив він скрушно, але в голосі його відчувалася крицева незламність,— це перший і останній лист від турків, якого прочитано в нашій фортеці. Ви вже зрозуміли, для чого йде сюди турок. На шаблях і гарматах несе нам свою «свободу»! Купаючись у християнській крові, поганський падишах несе свою «свободу». А якщо ми від неї відмовимось, нам повідрубують голови! Від нас вимагають відповіді. Ось наша відповідь!
Зібгавши листа, він кинув його в обличчя селянинові.
— Як ти посмів принести отаке, мерзотнику?
І, повернувшись до солдатів, наказав:
— Закувати його в кайдани! І в темницю негідника!
4
Після читання листа, який усіх розтривожив, Добо звелів офіцерам зібратися в палаці:
— За півгодини всім бути у мене.
Невдовзі в залі стало людно. Якщо хтось і запізнювався, то лише тому, що перевдягався в парадну форму. Кожен відчував, що лист — це перший удар на сполох.
Добо нетерпляче ждав, коли під'їде висланий зранку кінний роз'їзд.
Він стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях, і дивився на місто, що розкинулося внизу. Які красиві білі будови! А місто майже безлюдне. Тільки побіля самого палацу, коло річки, ще трохи роїться люд фортеці: солдати напувають коней, снують водоноси. А ось якась жінка у жовтій хустці виходить з воріт. За спиною — великий клунок. Поруч з нею в напрямі фортеці дрібцюють двоє малих діток.
— І ця до фортеці йде...— невдоволено пробурчав Добо.
Поруч з Добо стояв зброєносець у голубому оксамитовому доломані. Довговолосий, з ніжним обличчям, вія скидався на дівчину, яка вбралася в чоловічий одяг. Але руки юнака говорили про інше — в них відчувалася буйна сила: він щодня вправлявся в киданні списа.
Добо обернувся, лагідно провів рукою по чуприні зброєносця:
— Про що ти розмріявся, Криштофе? Може, додому хочеться?
— Ні,— з усмішкою відповів хлопець.— Мені, пане капітан, соромно було б і подумати про таке!
У фортеці залишили тільки цього зброєносця. І то лише тому, що його батько листовно прохав капітана не відсилати хлопчину додому — мачуха його недолюблює. Добо ставився до Криштофа як до рідного сина.
Решту юних зброєносців Добо повідсилав по домівках. Адже кожному з них усього чотирнадцять-шістнадцять років. Фортеця капітана Добо була для них школою витязів. Але допускати їх до справжнього бою Добо ще не хотів.
Був у нього ще один улюблений зброєносець — Балаж Балог, син лейтенанта, який служив у війську ченця Дьєрдя і якого минулого року було вбито в бою. Молодший на рік від Криштофа, Балаж уже вправно їздив верхи. Коли в серпні його випроваджували, він плакав. Хлопчині було прикро, що Криштоф залишається у фортеці, а він ні.
«Постривай-но! — погрожував він Криштофові.— Повернуся, і ми ще з тобою поламаємо списи!»
«Невже ти думаєш, що це я тебе відсилаю?» — відповідав засмучений Криштоф.
І він благав Добо:
«Залишіть Балажа в фортеці, пане капітан!»
«І не подумаю! — відрізав Добо.— Єдиний син удови. Йому ще навіть на дерева лазити забороняється. Забирайся!»
Балажа взяв з собою Лукач Надь, маючи намір по дорозі завести хлопця до матері.
— Ох, щось довго Лукач не повертається,— похитав головою Добо, звертаючись до Мекчеї.— Боюся, як би з ним чогось не трапилося.
— Не думаю,— відповів Мекчеї.— За коротунів я не боюся. Вже давненько я помітив: навіть у бою їм щастить.
— А от і навпаки! — весело заперечив Гергей.— Коротун ніколи так упевнено не сидить на коні, як довготелесий. Коротуна кінь несе, а довготелесий сам коня несе.
Придверник доповів, що прибув кінний роз'їзд.
— Пропустити їх! — суворо наказав Добо.
До зали ввійшло семеро солдатів у жовтих чоботах з острогами. У двох чуприни були мокрі — видно, хлопці старанно вмивалися. Один із них ступив уперед.
— Пане капітан, дозвольте доповісти: ворог під Абонем.
— Знаю,— відказав Добо.— Перший турок уже тут. Його привіз Бакочаї.
Це було мовлено з докором. Солдат, який мав одяг червоно-синього кольору, глибоко зітхнувши, сказав:
— Пане капітан, то я б трьох привезти міг!
— А чого ж не привіз?
— Та я ж їм макітри навпіл порозкроював.
У залі стало весело. Четверо з семи солдатів мали перев'язки. І Добо усміхнувся.