— Панотче,— тихо мовив він.
— Чого тобі, голубе?
— Діти не втопилися.
— А що ж з ними трапилося?
— Їх турки забрали.
Священик аж до стіни сахнувся.
— Звідки тобі про це відомо?
— Я бачив на одній купині слід ноги турка.
— Турка?
— Еге ж. Сліди від чобіт без підборів. Угорці таких не носять.
— А може, то сліди селянських личаків?
— На личаках немає острогів. Це був слід турка. І ще я там помітив слід турецької підкови. Ви ж, певне, знаєте, яка підкова у турецьких коней?
— А чому ти зразу не сказав?
— Я вирішив поки що нічого не казати. Хто знає, куди їх могли повести турки! Збіглося б усе село. А яка з тога користь? Турків багато, і всі добре озброєні.
Піп то зводив очі догори, то опускав їх додолу. Раптом він різко подався до дверей, хотів було узятися за клямку, але зупинився і вернувся до прочанина.
— Що ж нам тепер робити?
— Робіть те, що і я,— знизав плечима прочанин.— Мовчіть.
— Це жахливо! Жахливо!
— Зараз турків повно на всіх шляхах. Куди вони повернули? На схід, на захід? Це привело б тільки до сутички, і наші люди загинули б.
— Краще б і діти загинули!— з болем сказав старий.
— Бог їх знає, як далеко вони вже могли від'їхати, коли ми пустилися на розшуки.
Піп довго стояв на терасі зажурений. На сході вже зайнялася рожева зоря. Починало світати.
Раптом у селі залунали голосні вигуки:
— Люди! Людоньки! Знайшлися!
Піп прислухався. Що воно таке?
Через кілька хвилин загрюкали у ворота.
— Впустіть! Відчиніть! Діти повернулися!
Піп забіг до хати.
— Бог є, Петер! Вставай, є бог на світі!
Двоє малюків чекало, поки відчинять ворота. Вони сиділи верхи на сірому коні, сонні й виснажені.
7
Все село зібралось у дворі. Дехто з жінок ледве встиг накинути на себе спідницю, чоловіки повискакували на крики без шапок.
Гергея і Віцушку передавали з рук у руки, голубили, обціловували.
— З сьогоднішнього дня Гергей — мій син,— урочисто заявив Цецеї, поклавши руку хлопчикові на голову.
Мати хлопчика, босоніж, в одній спідниці, впала до ніг Цецеї. Добо зачудованими очима розглядав селянського хлопчика, який зумів з-під носа турків вивести коней і самому вирватися на волю.
— Батьку,— сказав він, вийшовши вперед,— віддай мені хлопчика. Я повезу його з собою, у Верхню Угорщину, і виховаю з нього витязя.— І він підняв на руки Гергея.— Ти хочеш стати витязем?
— Хочу,— відповів хлопчик, очі його заблищали.
— Кінь у тебе вже є, шаблю ми відвоюємо у турків.
— А хіба то мій кінь?
Витязі Добо ганяли по подвір'ю турецького коника і розхвалювали його.
— Звичайно, твій! Ти його собі відвоював.
— Тоді й гроші наші,— похвалився хлопчик.
— Які гроші?
— А ті, що в сідлі.
Зняли з коня гарне, обтягнуте оксамитом сідло. Потрусили його — дзвенить. Знайшли збоку дерев'яну затичку, витягли її, і з сідла посипався золотий дощ.
— Ого, хай йому грець! — вигукнув здивовано Цецеї.— Тепер вже не я маю право просити тебе стати моїм сином, а сам проситимусь, щоб ти погодився взяти мене за свого батька. Ану, матусю, збирайте! — звелів він матері хлопчика.
У матері Гергея аж в очах зарябіло від монет, які висипалися на землю.
— Це моє? — затинаючись, дивилась вона то на Цецеї, то на Добо, то на священика.
— Твоє! — відказав піп.— Господь послав твоєму синові.
Жінка хотіла схопитися за фартушок, але його на ній не було. Хтось із чоловіків дав їй свою шапку, і селянка тремтячими руками заходилася збирати золото.
Син подивився на матір і раптом сказав:
— Добре заховайте оте добро, матусю, бо завтра вони сюди прийдуть.
— Хто прийде?
— Турки.
— Турки?
Хлопчик кивнув головою.
— Я чув, як турок сказав катові.
— Катові?
— Еге ж, циганському катові.
— Сказав, що вони прийдуть сюди?
— Так, і заберуть скарби нашого пана.— І він показав на Цецеї.
— Мої скарби? — отетеріло промовив Цецеї.
Хлопчик закліпав очима.
— Вони згадували й про залізні скрині, яких у вас шість.
— Це серйозна справа! — промовив Добо.— Ходімте до хати.— Він узяв хлопчика за руку й повів за собою.
Гергея розпитували, старалися взнати все, що змогло втриматись у дитячій голівці.
— Кажеш, у нього шрам на обличчі. І сам смуглявий? А який шрам?