— Сину мій, сідай сюди.
Коли Гергей сів поруч, Добо сказав:
— Хочу з тобою поговорити про синів Терека. Я ж їм теж писав, але, як бачиш, марно.
— Так,— сказав Гергей, відсуваючи свій кубок,— гадаю, що нам їх не дочекатись. Янчі воліє битися з турком у чистому полі. А Фері так далеко не поїде, не лишить свою Задунайщину.
— Правда, що Балінт Терек помер?
— Помер, бідолаха, кілька місяців тому. Тільки смерть вивільнила його від кайданів.
— Набагато він пережив свою дружину?
— На кілька років. Дружина ж його померла, коли ми повернулися з Константинополя. До Дебрецена ми прибули якраз на її похорон.
— Добра була жінка,— сказав Добо, замислено киваючи головою, і простягнув руку по кубок, наче бажаючи пом'янути небіжчицю.
— Такі трапляються не часто,— мовив Гергей, зітхнув і теж потягнувся до кубка.
Мовчки почаркувалися. Напевно, обидва думали, що добра жінка бачить з небесних висот, як вони осушують чаші в її пам'ять.
— А Зріні? — спитав Добо.— Я і йому написав, щоб їхав до Егера.
— Він приїхав би, та ось уже кілька місяців ходять чутки, наче боснійський паша готується виступити в похід проти нього, в лютому я мав розмову з дядьком Міклошем у Чакторні. Він уже й тоді знав, що на Темешвар, Солнок і Егер іде велике турецьке військо. Ще попросив, щоб я написав для нього листа королю.
— Не розумію, куди дівся Лукач, йому давно пора вернутися.— Обличчя Добо спохмурніло.— Та й Варшані час би вже прийти з донесенням.
Перед дверима зазвучали дудки і сурми:
Здавалось, наче всім у жили повливали нової крові. Добо подав знак, і зброєносець впустив музик: трьох дударів і двох сурмачів. Поміж ними був і циган. На голові в нього красувався великий іржавий шолом з трьома когутячими пір'їнами. З пояса на шворці звисала шабля без піхов. До босих ніг були прив'язані великі остроги. Старанно надуваючи щоки, він дув у свій кларнет.
Слухали його із задоволенням. Коли пісню повторили, котрийсь із лейтенантів заспівав глибоким голосом:
Лейтенант був стрункий хлопець з акуратно підстриженими вусами. Вони стирчали в нього в різні боки двома стрілами. Навіть ззаду його можна було впізнати.
— Хто цей лейтенант? — спитав Гергей, нахиляючись до Добо.
— Іов Пакші, молодший брат капітана Комаромської фортеці.
— Добре співає!
— Та й, напевно, хоробрий! Хто співати любить, той і в бою своє покаже.
— А той молодик, з палким поглядом і підкрученими вусами?
— Пішта Будахазі, офіцер. Привів з собою шістьох кіннотників.
— Видно, що природжений воїн. А той далі, з густою бородою, он якраз бере кубок в руки?
— Ференц Бай, офіцер. П'ятьох кіннотників привів. Теж хлопець хоч куди!
— А той хвацький хлопець із шовковою хустиною на шиї, сидить поряд з єгерським міщанином?
— Пішта Фекете, офіцер. Шістьох кіннотників привів.
— Ага, справді, я ж і говорив з ним.
Лейтенантові Пакші хотілося доспівати і другий куплет пісні, але слова вилетіли з пам'яті. Дударі ж чекали, коли він розпочне.
Раптом хтось вигукнув:
— Хай живе найстаріший воїн фортеці!
Цецеї весело заперечив:
— Може, прадід твій і найстаріший, а я ще зовсім не старий!
— Хай живе наймолодший захисник нашої фортеці! — загорлав Пете.
І тут уже й Криштоф Тар'яні взяв кубок у руку і, зашарівшись, почаркувався з гостями.
— Хай поки що живе той турок,— прокричав. Гергей,— якому ми першому виб'ємо зуби!
Дружний регіт прокотився залою, кожен почаркувався з сусідом.
З місця підвівся рум'яний єгерський міщанин. Він відкинув з правого плеча синій плащ з великим коміром, розгладив вуса, провів рукою по чуприні й сказав:
— Слава тому, хто перший покладе голову за Егер!
Гордовитим і серйозним поглядом обвів він залу, ні з ким не почаркувався і вихилив кубок до дна.
Навряд чи він думав, що п'є за себе самого.
Стрілки великого годинника, що стояв на ніжках, показували одинадцяту. Ввійшов вартовий і, зупинившись у дверях, доповів:
— Пане капітан, турки вже в Макларі.
— Тільки передові частини, синку.
— Ні, пане капітан, їх там більше. При місячному світлі сунуть як лавина, а позаду них у полі видно ще багато шатрів і вогнів.