Гергей налітає на купу бусурманів, які нажахано з'юрмилися, рубає, січе їх, б'є навідліг. Шабля його не щадить нікого, і падають турки, лягають перед ним, наче пшеничне колосся червневої пори, коли мчать нивою хорти.
— Аллах! Аллах!
— На, собако бусурманська!
Усі турецькі коні пасуться у табуні. Намагаючись врятуватися, турки ятаганами ріжуть пута і вихоплюються на коней.
— За мною, хлопці! — кричить Гергей.
І угорці налітають на вершників. Рубають, колють і людей, і коней. Дзвенять шаблі, тріщать списи.
— Аллах! Аллах!
— На тобі, псюго поганський! — лунають крики й удари.
Нажахані турки вистрибують на коней. Навіть по двоє на одного. Хто встигає, рятується верхи. А ті, кому не вдається видряпатися на коня, дають драла пішки, зникають у темряві.
Але Гергей не гониться за ними. Він зупиняється і сурмить збір.
З-поміж наметів вискакують угорці, біжать до командира.
— Турки тікають! — кричить Гергей.— Беріть, хлопці, все, що можна, тільки не випускайте з рук вуздечок. Хапайте з вогнищ головешки і кидайте їх у намети!
Угорці знову розсипаються. Гергей струшує кров з шаблі, щоб очистити її, тричі проколює лезом полотнище намету.
— Тьху! Гидотна робота! — задихаючись, каже він Золтаї, який і свою шаблю витирає так само.
А турків уже й слід прохолов.
Гергей кличе до себе Фюгеді:
— Ходімо оглянемо всі шатра підряд.
При тьмавому місячному світлі не відрізниш намету старшого офіцера. Намети всі різні — один круглий, другий — чотирикутний. Та й у тих, які розкішні й заздалегідь підготовлені для старших чинів, поки що спали рядові.
Гергей зриває з одного намету прапор з кінським хвостом і, побачивши Криштофа, вигукує:
— Ну як, хлопче, порубав?
— Двох! — захекавшись, каже зброєносець.
— Лише двох?
— Решта повтікали.
Солдати роздобули кілька підвід і маж. Накидали на них те, що не вдалося навантажити на коней: килими, золочені бунчуки, оздоблені коштовним камінням кутаси (нашийна прикраса коня), збрую, скрині з одягом, шоломи, зброю, посуд — словом, усе, що траплялося під руку. Навіть кілька наметів розібрали й теж кинули на одну з підвід.
Коли повернулися до фортеці, вже світало.
Добо нетерпляче ждав їх на вежі. Якщо вилазка буде невдалою, люди у фортеці підупадуть духом. Та найбільше його непокоїло те, що Гергей узяв із собою трьох старших офіцерів. Та побачивши зброєносця, який мчав попереду загону, навантажених коней, підводи, мажі і самого Гергея, котрий ще здалеку вимахував бунчуком, Добо засяяв од радості.
Витязі влетіли у ворота. Народ вітав їх захопленими вигуками.
Людей у загоні не те що не поменшало, а навіть збільшилось: людолов привів гурка з кляпом у роті. Коротка синя чумарка, жовті шаровари, постоли — ось і весь одяг полоненого. Тюрбан з чисто поголеної голови десь загубився, сиві кострубаті вуса нависли над губами. Обурений турок люто водив налитими кров'ю очима. Хлопець притягнув полоненого аж до Добо і тільки там вийняв йому з рота затичку, наспіх зроблену зі шматка чалми.
— Пане капітан, насмілюсь доповісти: ми привели язика!
— Віслюк! — заревів розлючений тигр просто в очі сміливцю.
Не часто вдавалося розсмішити Добо, але тут він весело зареготав, аж сльози йому виступили на очах.
— Варшані! — звернувся він до полоненого,— ти, бачу, став справжнім турком! — І, повернувшись до солдата, наказав:— Та розв'яжи ти його! Це ж наш вивідувач.
— Хотів цьому ідіотові пояснити, що я угорець,— бідкався Варшані.— Та тільки слово скажу, а він мене по макітрі, а потім навіть рота заткнув.— І Варшані грізно підняв руку, маючи намір віддячити за ляпаса.
Солдат знічено відійшов убік.
Добо покликав Гергея і Мекчеї, гукнув вивідувача.
— Ходімо!
Вони піднялись у зведений над внутрішніми воротами двоповерховий будинок з башточкою і ввійшли до кімнати воротаря.
Добо вмостився у плетеному кріслі й знаком наказав Варшані розповідати.
— Так от, пане капітан,— почав вивідувач, погладжуючи занімілу руку.— Суне рать. Попереду — Ахмет-паша. На ніч зупинилися в Абоні. Передові частини на чолі з Мондо-беєм дійшли до Маклара... Дідько б його вхопив! — додав сердито.
«Дідько б його вхопив!» стосувалося солдата, який приволік Варшані до фортеці. Мотузка залишила глибокі сліди на руках, голова гула від ударів.
— Значить, був з вами і бей? — стрепенувся Гергей.— От кого треба було впіймати!