Це був його єгерський староста.
— Ти ба, дядько Андраш! — вигукнув Добо, подаючи йому руку.
— Я і є,— відповів єгерський староста.— Везу великий дзвін. Решту наказав закопати.
— А ці два парубки?
— Мої сини.
Добо і їм подав руку, потім, повернувшись до погонича волів, сказав:
— Дзвін треба залишити біля Церковної вежі.— І, покликавши кивком зброєносця, додав: — Криштофе, скажи панові Мекчеї, хай накаже закопати дзвін, та якнайглибше: щоб ядра його не пошкодили.
Погляд його затримався на чорних чоботах старости.
— По кому жалоба, отче? — спитав Добо.
Староста відповів, не підводячи очей:
— По рідному місту.
І коли він підвів голову, в очах його блищали сльози.
Потім підійшов чоловік у сукняному одязі попелисто-сірого кольору і дві жінки. Кожна вела з собою дитину.
Добо привітно подивився на новоприбулого.
— Ви, напевно, мірошник?
— Вгадали. Макларський мірошник,— відповів прибулець, і від привітливих слів капітана в очах його сяйнула радість.— Звуть мене Яношем Воді. Я до ваших послуг, пане капітан. Я ночував тут на Строкатому млині.
— Хто ці жінки?
— Одна — моя дружина, друга — дочка. А хлопчики — мої сини. Не хотіли розлучатися зі мною. Я й подумав: хай і тісно, зате всі свої.
— Місце ми знайдемо, про це й говорити годі. Ото лише жінок в фортеці забагато.
Добо повернувся до Шукана:
— Скільки всього жінок у фортеці?
— Поки що сорок п'ять,— відповів Шукан.
Добо похитав головою.
Згодом прибули ще троє і з ними піп — худий чоловік із запалими щоками. Шаблі при ньому не було, тільки патериця і через плече висіла торба, зшита з лисячої шкури.
Добо зрадів йому. Попи у фортеці потрібні, аби захисники постійно відчували близькість бога. Мусить же хтось і проповіді читати, причащати вмираючих, ну, і, звісно, ховати.
— Ласкаво просимо! — подав йому руку Добо.— Я не питаю навіть вашого імені — ви прийшли з божої волі, вас бог послав.
— Священики у фортеці є? — запитав церковний служитель.— Скільки?
— Один,— відповів Добо засмучено.
З недорікуватості попа він зрозумів, що й цей не читатиме витязям проповідей.
Коли турки ринули з півдня і підковою оточили місто, всі його мешканці сховались у фортеці. Здебільшого це були селяни й ремісники з дружинами й дітьми.
У будь-якому місті, яке чекає облоги, трапляються люди, котрі не вірять у можливість біди й кажуть: «Неправда все це, ніякі турки не прийдуть! Тільки народ залякують щороку. От постривай, побачиш, що й постаріти встигнемо, й повмираємо, а клопоту від турків матимемо менше, ніж від хрущів».
Отаких найбільше тоне при повенях, таких найбільше знищує війна. Це нащадки ніколи не вимираючого племені «либонь».
Добо не заперечував, щоб люди приходили. Чим народу більше, тим краще. Правда, жінки й діти не дуже бажані гості у фортеці під час облоги, але тепер їх уже не виженеш. До того ж солдатів багато, І жіночі руки необхідні вкрай. Нехай приходять!
Жінок посилали на роботу в кухні та в пекарні. Дядько Шукан показав кожній сім'ї, де притулитися. Траплялося, що в одній кімнаті доводилося розмістити по десять, а то й по двадцять душ. Але ж усе це тільки нічний прихисток і місце, де люди можуть скласти свої пожитки.
Чоловіків Мекчеї зібрав біля Воротної вежі і не дозволяв їм ввійти до фортеці, перш ніж вони складуть таку ж присягу, як і солдати.
— Гей,— сказав один єгерський виноградар, склавши присягу,— та ми ж для того і прийшли сюди, щоб захищати фортецю!
А інший додав:
— Не віддамо ж ми туркові наше рідне місто!
Мекчеї тут же роздав їм зброю. Під склепінням вежі купою лежали шаблі, списи, щити й шоломи. Не були це, звісно, витончені вироби дамаських, індостанських чи дербентських майстрів, а звичайна, місцями й іржава зброя, яка зі століття в століття нагромаджується у фортецях. Кожен міг вибрати собі до душі.
Вусатий швець з такими густими бровами, що вони скидалися на вуса, гордовито мовив:
— Дуже добре, пане капітан, що у вас так багато зброї, але я на всяк випадок узяв і мого ножика.— І він витягнув з-за нагрудника фартуха шевський ніж.— Хай-но турок полізе, я йому кендюхи випущу!
Дехто примірював шоломи, а оскільки ці залізні шапки були важкуваті і більше скидалися на каструлі, аніж на прекрасні лицарські убори, то їх клали назад.
Та й навіщо шолом!
Постривайте, ще дізнаєтеся для чого!