Під вечір вартові, які стояли на вежі, повідомили, що з боку Фелнемета, здіймаючи стовпи куряви, мчить по дорозі карета, запряжена четвіркою.
Вгадували, хто б це міг бути. У кареті четвірнею їздить хіба що архієпископ. Інші пани користуються каретою, лише коли вони хворі. Але ж хворий чоловік сюди не поїде.
Капітани самі піднялись на вежу й дивилися звідти на коней, які летіли, мов дракони.
— Гляньте-но, панове, та це ж архієпископ їде! — радісно вигукував лейтенант капітулу Фюгеді.
Та оскільки йому ніхто не повірив, він почав наводити приклади з історії:
— Хіба ж єпископи не бували присутніми при битвах? Були ж вони всі в Могачі. Бо ж архієпископ не лише церковний сановник, а й воєначальник. Кожен архієпископ має власне військо. Кожен архієпископ одночасно й капітан.
— Було б краще, якби кожен капітан одночасно був і архієпископом! — відповів Добо.
Очевидно, він думав про те, що в такому випадку він міг би виставити проти турків більше війська.
— А може бути, що це королівський скороходець, який захворів у дорозі й зараз їде в кареті? — висловив здогад Мекчеї.
Обличчя Добо проясніло.
— Король не може нас покинути!
Він квапливо спустився сходами вниз, перетнув ринкову площу і подався до Старих воріт, де був в'їзд для екіпажів.
Під'їжджала пофарбована в жовтий колір карета зі шкіряним верхом. Вона повернула до воріт і в'їхала на ринкову площу.
З карети вийшла висока жінка у чорному одязі.
— Де пан комендант? — були її перші слова.
Побачивши Добо, вона зняла вуаль. Було жінці років сорок. Судячи з одягу, вона — вдова.
— Пані Балог!..
Добо зачудовано дивився на неї. Знявши шапку, він мовчки вклонився.
Це була мати зброєносця, якого Добо доручив Лукачу Надю відвезти додому.
— Мій син...— проказала жінка тремтячими губами.— Де Балаж?..
— Я відіслав його додому,— відповів Добо.— Вже понад місяць, як відіслав.
— Знаю. Але він повернувся до вас.
— Балаж не повертався.
— Він лишив мені листа, що їде сюди.
— Він не приїхав.
— Балаж утік з дому. Поїхав навздогін за Лукачем Надем.
Вдова притисла руку до чола.
— Мій син, єдине моє дитятко... він теж загинув?!
— А може, й не загинув.
— Я поклялася біля смертного одра чоловіка, що не пущу сина ні на яку небезпеку, поки він не одружиться. Він же останній паросток нашого роду.
Добо стенув плечима.
— Я це знаю, милостива пані. Тому й відправив його додому. А зараз покваптеся їхати назад, поки не зімкнулося кільце турецької раті.
Він викликав сотню кінних солдатів для супроводу вдови.
Жінка, стиснувши кулаки, благально дивилася на Добо.
— Якби він повернувся...
— Сюди він уже не повернеться. До ночі місто буде оточене. Пробитися до нас зможе лише королівське військо.
— А якщо Балаж повернеться разом з ними...
— Тоді я замкну хлопчика у себе в будинку!
Жінка сіла в карету, попереду й позаду карети їхало по п'ятдесят вершників. Четвірка коней, наче пушинку, помчала карету до Строкатих воріт. З чотирьох воріт фортеці лише ці лишалися незачиненими. Тільки тут ще можна було проїхати в бік Сарвашке або ж Тарканя.
За чверть години з вежі повідомили, що ближча частина півкола турецької раті сягнула Строкатих воріт.
З варти, яка супроводжувала пані Балог, учвал примчав вершник:
— Пан лейтенант Фекете питає, як йому бути: прориватися крізь турецьке військо, щоб провезти даму?
Добо вибіг на вежу і побачив силу-силенну турецьких латників довкіл воріт і вишикуваних позаду них асабів.
— Hi!
Він лишився на вежі і, приклавши руку дашком, дивився на північ.
— Хлопці,— звернувся він до солдатів, які стояли на вежі,— ану, в кого з вас зіркі очі? Подивіться-но туди, вбік Фелнемета.
— Іде кілька вершників,— відповів один із солдатів.
— Двадцять,— сказав другий.
— Двадцять п'ять! — заперечив перший.
— Іде Лукач Надь! — вигукнув Мекчеї з Церковної вежі.
То й справді був Лукач Надь, лейтенант, який виїхав на розвідку до турків. Якого дідька, де ж він пропадав так довго? Та й як йому зараз в'їхати у фортецю?
Вершники мчали, наче на крилах вітру.
Пізно, Лукачу! Турки стоять біля воріт!
Та Лукач Надь ще не знав про це. Він з'їхав з пагорка і поскакав просто до Строкатих воріт. Тільки тут помітив він турецьку кінноту, різко смикнув поводи, і його маленький загін повернув до Бактайських воріт.