Добо загатив річку, вода в ній піднялась і на середині доходила пояса. Турки не чіпали греблю — їм води потрібно було ще більше, ніж угорцям. Вода була їм необхідна щоденно, і не тільки худобині, а й людям. У місті колодязя не було, лише на схилах гір били джерела.
Егерські селяни-водоноси звикли до турків, а сьогодні опівдні вони побачили, як угорські солдати гнали й трощили їх; тому, набираючи і наливаючи воду в бочки, водоноси не могли утриматися, щоб не гукнув котромусь із турків:
— Ходи сюди, куме, якщо не боїшся!
Турок не розумів, що йому кажуть. Він бачив лише рух голови. І сам теж кивав: мовляв, іди ти сюди!
Посміхався й інший турок, теж починаючи підкликати угорців. І ось уже п'ять-шість турків і стільки ж угорців підкликають один одного.
На протилежному березі велетень курд у брудній чалмі, підкотивши холоші, мив поранену ногу. Він встав і спустився у річку, присунувши своє широке обличчя з рудими вусами до угорця, і крикнув:
— Ну ось, я тут! Чого вам?
Але селяни не відскочили. Вони теж стояли у воді у попідкочуваних штанах. Один з них несподівано схопив курда за руку й перетягнув до своїх.
Поки ошелешені турки отямились, четверо селян, підштовхуючи курда, тягнули його між водовозними бочками, а решта наставили списи на бусурманів, які через річку поспішали курдові на підмогу.
Курд кричав, виривався. Але його тримали міцні руки. Доломан полоненого тріщав по всіх швах, гудзики й шнури повідлітали. Чалма впала з голови, з носа пішла кров.
— Досить! — зарепетував він і кинувся на землю.
Проте на підмогу ніхто не приходив. Курда потягли за ноги, і з такою швидкістю, що він не міг встати, аж поки його не втягли у фортецю.
Там його поставили перед Добо.
Пиху як вітром здуло. Полонений струсив із себе порох і, приклавши руки до грудей, низько вклонився. Ноги в нього підкошувалися.
Добо завів полоненого до комендантської зали. Сам сів біля панцирника, якій висів на жердині, і навіть не наказав закувати полоненого в кайдани. Покликав Борнеміссу — тлумачем.
— Як тебе звати?
— Джекідж,— відповів турок, задихаючись і кліпаючи налитими кров'ю очима.
— З чиїх ти військ?
— Ахмеда-паші.
— Хто ти?
— Піад.
— Тобто піший?
Так, пане.
— Ти брав участь у штурмі Темешвара?
Курд показав свою ногу — на гомілці в нього червонів свіжий, досить довгий рубець.
— Так, пане.
— Чому впала наша фортеця?
— Таке було веління аллаха.
— Дивись, упіймаю на брехні — тут тобі й кінець! — сказав Добо, піднявши пістолет.
Курд уклонився. По очах було видно, що він зрозумів.
Добо не мав ніяких точних відомостей про облогу Темешвара. Знав лише те, що Темешвар був укріплений краще, аніж Егер, що ворожих військ під його мурами зібралося вдвічі менше, ніж тут, і фортеця все-таки впала.
Під час допиту у залі було кілька офіцерів, які змінилися з караулу: Пете, Золтаї, Гегедюш, Томаш Бойкі, зброєносець Криштоф і єгерський староста Андраш.
Вони сиділи довкіл Добо. Лише Криштоф стояв позаду нього, обіпершись ліктями об спинку крісла, та босий, з поголеною головою полонений зупинився за чотири кроки від Добо.
Полоненого стерегли два стражі із списами.
— Коли ви прибули під Темешвар?
— На п'ятий день місяця реджеба (двадцять сьомого червня).
— Скільки ви мали стінопробивних гармат?
— Великий паша взяв з собою двадцять зарбзенів.
Бойкі гарикнув:
— Бреше!
— Не бреше!— відповів Добо.— Решта була у Верхній Угорщині в Алі-паші.
І він продовжував допит:
— Скільки зарбзенів привіз із собою Алі-паша?
— Чотири,— відповів курд.
— Отже, у них всього шістнадцять стінопробивних гармат. Так казав і мій вивідувач.
Добо знову повернувся до курда.
— Розкажи, як проходила облога тієї фортеці. Не приховую, я питаю це в інтересах нашої оборони. Осмілишся збрехати бодай в одному слові — більше ти на цьому світі не живеш! А скажеш правду — з богом тебе відпущу після облоги.
У словах Добо прозвучала залізна твердість.
— Ваша милість,— вдячно відповів зраділий курд,— блаженство душі моєї буде й на вустах моїх! — І говорив далі до ладу й сміливо: — Великий паша так же, як і тут, видивився найслабший мур, найущербнішу для нападів частину фортеці й стріляв по ній, руйнував її доти, доки не вдалося взяти її приступом...
— Яка частина фортеці виявилася там найслабшою?