Добо знизав плечима.
— Просимо, хай буде такий люб'язний.
— Тільки про це я і змовчав,— закінчив Борнемісса.— Якщо ви вважаєте потрібним, пане капітан, можете сказати це й іншим офіцерам.
Добо подав йому руку.
— Добре ти вчинив. Не варто надміру непокоїти людей у фортеці. А тепер скажу тобі те, чого й курд не знав: у чому слабість турецького війська.— Схрестивши руки, Добо притулився до муру.— Можливо, завтра заговорять одночасно всі тринадцять зарбзенів. Та ще й почнуть смалити з сотні чи й з двох сотень гармат. Виламуватимуть ворота, валитимуть вишки. Але на все це потрібен час — очевидно, кілька тижнів. А тим часом це величезне військо треба годувати. Як ти гадаєш, могли турки привезти з собою стільки харчових припасів, скільки потребує отаке військо? Як ти гадаєш, чи вдасться їм постійно добувати провіант? А хіба змерзлі, голодні солдати, які виросли в теплих краях, полізуть на ці мури, коли у жовтні випаде іній?
Поряд гепнулося ядро, виривши в землі глибоченьку яму.
Добо подивився вгору на гармашів і вів далі:
— Люди відважні, поки бачать, що й ми відважні. Найголовніше — не здавати фортеці, поки у турків є припаси, поки не вдарять морози, а там і королівське військо підійде.
— А якщо вони все-таки роздобудуть харчові припаси, в жовтні іній не випаде та й королівські війська не підійдуть?
Коли б Гергей вимовив ці ж слова так багатозначно, що за ними вчувалося б і четверте запитання, Добо, напевно, тут же наказав би закувати його в кайдани. Але сказав усе це Гергей, дивлячись йому в очі й усміхаючись. Та й питав він, можна гадати, не для того, аби Добо відповів, а просто й довірливо з ним розмовляючи, хотів дізнатися, чи має Добо підстави ще на когось розраховувати.
Добо знизав плечима.
— А хіба єгерський архієпископ не просив переказати, що він за нас молитиметься?
Того ж дня надвечір жінка, закутана в чорну чадру, квапливо перетнула ринкову площу. З нею йшов лише хлопчик-сарацин років п'ятнадцяти і величезний табірний пес.
Коли підійшли до річки, пес тут же кинувся у воду, а жінка, заламуючи руки, ходила берегом туди й сюди і раз у раз позирала на фортечні ворота. Щовечора міст через рів піднімали і, зачинивши їх зсередини, загратовували залізними брусами завтовшки з руку. Жінка, певно, чекала, щоб підняли міст. Тоді вона перейшла річку вбрід, навіть не піднімаючи сукні.
— Сину моя! — пронизливо закричала вона у ворота.— Моя сина! — крикнула вона знову по-угорськи.
Добо доповіли, що біля воріт стоїть мати маленького турецького хлопчика.
— Якщо хоче ввійти, впустіть,— сказав Добо.
У полотнищі підйомного мосту, який був одночасно і ворітьми, відчинялися маленькі залізні дверцята.
Але жінка злякано позадкувала.
Пес загавкав.
— Моя сина! — знову гукнула жінка.
Вона підняла вгору якийсь вузлик, мабуть, із золотом. Потім почала пересипати золоті монети з однієї долоні в другу. Дверцята знову зачинилися.
Туркеня ходила туди й сюди біля воріт. Підняла чадру і, витираючи білою хустиною сльози, що котилися по обличчі, безперервно голосила:
— Селім, сина моя!
Нарешті вона навіть постукала у залізні дверцята.
Дверцята знову прочинились, але жінка й тепер відсахнулася.
Тоді на воротній вежі з'явився Гергей, ведучи за руку хлопчика.
— Селіме!..— заверещала туркеня. Здавалося, що з оцим криком з її грудей вирвалася і її душа. Вона простягнула руки до дитини: — Селіме! Селіме!..
— Анам! — заплакав і хлопчик.
Пес заскавчав, потім застрибав і загавкав.
Гергею з фортеці не дозволялося кричати, але хлопчикові це не було заборонено, і він гукнув матері:
— Мамо, після облоги ти зможеш виміняти мене на раба-християнина!
Жінка впала на коліна і, наче бажаючи обняти своє дитя, простягла до нього руки. Коли ж хлопчик зник, вона рукою довго посилала йому вслід поцілунки.
Пітьма тієї ночі огорнула й фортецю, і місто, і гори, і небо — увесь світ.
Добо ліг пізно, але опівночі знову обійшов усі вежі. На ньому був довгий плащ із товстого сукна, на голові — чорна оксамитова шапка, в руці — список вартових.
Старшим караульним офіцером тоді був Золтаї. Побачивши Добо на Шандоровській вежі, він мовчки віддав салют шаблею.
— Ти хочеш мені щось сказати? — запитав Добо.
— Я щойно перевірив усе довкіл,— зауважив Золтаї.— Люди на своїх місцях.
— А муляри?
— Працюють.