— А чого його берегти? — буркотіли селяни.— Порох для того і роблять, щоб стріляти!
Не було у фортеці жодного чоловіка, в якого б не свербіли руки,— кожному хотілося вистрілити. Все було ясно: турок під носом і треба перестріляти всіх цих негідників чи бодай віднадити їх від фортеці!
Та Іштвана Добо не сміли не послухати. Чим відчайдушнішим ставав штурм, тим більше капітан прибирав усе до своїх рук.
Турки зайняли і Королівський стілець — Кірайсеке. Довкіл фортеці повсюдно виднілися бунчуки, шатра і різні загони, що снували між ними.
Гриміла турецька військова музика, і звуки дудок, сурм і мідних чинч вторували незмовкному гарматному грому.
Де гармати не пробивали мурів, туди хумбарджі закидали гранати, а лучники-яничари — вогняні стріли.
Ядра сипалися градом, вогняні стріли — дощем. Вибухи гранат і стріли доводили людей до нестями більше, аніж ядра.
Але досвідчені лейтенанти і тут прийшли на допомогу.
Коли у фортецю впали перші гранати і, шиплячи, застрибали, забрязкотіли іскрами, вивергаючи полум'я, Добо вихопив мокру шкуру і кинувся з нею на гранату.
Приголомшені люди побачили, що капітан лишився неушкодженим, а граната побрикалася трохи та й згасла під мокрою шкурою.
Далі гранати знешкоджували самі солдати. Корпуси цих гранат були виготовлені з глини й скла.
— Дарма! Ми почастуємо турків гранатами кращими! — вигукнув Гергей.
І звелів принести свої гранати, з якими морочився вже тиждень.
Поклавши руку Гергеєві на плече, Добо сказав:
— Трохи почекай!
З ранку до ночі бухали гармати, смертоносний дощ не припинявся.
П'ятдесятифунтові ядра зарбзенів пробивали у мурах пробоїни завбільшки з ворота. Важкі маленькі ядра пищалей і гаубиць понівечили чудове різьблення на фасаді церкви і проломили задню стіну комендантського палацу. З півночі палаци були захищені довгим прямим муром. Ось по ньому й били гармати найбільше.
— Носіть туди землю,— розпорядився Добо.— Ззовні і зсередини заваліть землею задні кімнати палаців.
Але Мекчеї вже підводив туди обхідним шляхом землю на мажах і візках. З турів і бочок, натоптаних землею, встановлювали захисні загородження на небезпечних проходах і поворотах.
— Давай сюди велику бочку! — гукнув лейтенант Балаж Надь.
І наче хтось відсмикнув його із земляного насипу. Балажа Надя збило гарматним ядром.
Лейтенанти наказали і в інших частинах фортеці копати землю, натоптувати нею бочки, тури і виставляти з них захисти від ядер. Найбільше турів довелося поставити біля великої вежі Старих воріт.
Коли на світанку вартові розмістилися за тином біля Шандоровської вежі, на них градом посипалися ядра з турецьких пищалей.
— Лягай! — вигукнув Гергей.
І сто п'ятдесят солдатів кинулися ницьма додолу.
Гергей притиснувся до муру.
Ядра свистіли над їхніми головами і вдарялися об стіни.
Тин був увесь продірявлений.
Настала хвилина затишшя. Турки перезаряджали гармати.
— Встати! — крикнув Гергей.
П'ятеро не підвелися з землі.
— Віднесіть їх до церкви,— наказав Гергей.— Поранені є?
З рядів мовчки вийшли п'ятнадцять чоловік. Усі вони були поранені.
— Ідіть до голярів! — Гергей стиснув кулак і вилаявся.— Хлопці,— сказав він,— не можемо ж ми зранку й до ночі повзати отут на череві! Несіть сюди лопати, викопаємо рови.
Чоловік десять побігли по лопати і невдовзі вже копали землю. Не минуло й години, як солдати вирили рів, у якому вони могли стояти, заховані по пояс.
Гергей перечекав, поки турки знову вистріляють усі свої заряди, потім вискочив із рову і спішно пішов у внутрішній двір фортеці. Він хотів доповісти Добо, що почали копати рови.
Біля монастиря Гергей помітив маленького турка, який грався під ринвою. Хлопчик ложкою виколупував із стіни ще димуюче гарматне ядро. Очевидно, він утік із кухні і став гратися в такому місці, куди безперервно падали ядра.
— Геть звідсіля!— прикрикнув на нього Гергей.
Наляканий хлопчик повернувся і, збліднувши, притиснувся до стіни. Не зводячи з Гергея повних сліз і страху оченят, занишпорив рукою по стіні, наче хотів ухопитися за мамину спідницю.
Гепалися ядра, збиваючи штукатурку. Чорне чавунне ядро завбільшки з кулак влучило в стіну якраз над плечиком хлопчика, лишивши брудний круглий слід.
Гергей підбіг, вхопив хлопчика на руки й поніс до палацу.
Того вечора сонце опускалося до Бакти, ховаючись за пухнастими хмарами. На мить кинуло воно у височінь небесної бані сяючий сніп променів, а потім заховалося за криваво-червоними хмарами, і, здавалося, воно пішло у щасливі краї, де люди цього вечора спокійно схиляли голови на подушки під мирне дзижчання осінніх жуків.