А в Егерській фортеці саме після заходу сонця почалася найгарячіша робота.
Не встиг прогриміти останній постріл топчу, як муляри взялися за свої інструменти, а селяни почали підносити каміння, землю, колоди, воду, пісок і замуровувати проломи. Всюди видзвонювали кайла: за наказом Добо збивали краї кам'яних карнизів веж, оскільки каміння, що виступало, осколками ранило й тих, хто був у прихистку.
Отож робота тривала і вночі. На мурах біля стрільниць залягли стрільці, а в проломах працювали майстри.
Іноді то з одного, то з другого боку вежі стріляли з мортири освітлювальними ядрами. Ядро злітало вгору, займалось, і на мить осявало широкий простір перед фортецею.
Ця пересторога допомагала відвернути заміри турків.
— Працюйте, працюйте! — то там, то тут квапили офіцери.
Один муляр спустився на мотузці за фортечну стіну, щоб зовні прикріпити залізними скріпами брус, засунутий у пробоїну.
Знизу залунали рушничні постріли. Сипонув град куль. Затріщало безліч рушниць, викидаючи червоні спалахи.
Вогні цих пострілів освітили дві сотні яничарів, які залягли на землі.
З мурів їм відповіли залпом.
Але муляр упав з муру в провалля.
— Працюйте тільки всередині фортеці! — почувся наказ Пете.
Майстри продовжували працювати, не звертаючи уваги на безперервні постріли.
Опівночі пролунав голос воротаря.
Добо, який сидів на скрині з порохом, підвів голову.
— Прийшло послання від короля! — схопився на ноги Пете.
І справді, не минуло і п'яти хвилин, як перед Добо вже стояли два закривавлених, засапаних чоловіків. Обидва були в турецькій одежі. Обагрені кров'ю клинки шабель, які в обох висіли на зап'ясті, свідчили про те, що в Егерську фортецю добутися нелегко.
— Ну,— сказав Добо,— чого ви мовчите?
Одним із прибулих виявився Варшані, який вибрався з фортеці минулої ночі. Другим був Міклош Ваш, який відвозив королю листа Ахмеда-паші.
Варшані насилу віддихався.
— Мало не вбили!
Міклош Ваш вклав забризкану кров'ю шаблю в піхви і сів на землю, вкриту камінною пилюкою. На ногах у нього були жовті чоботи. Стягнувши один чобіт, Міклош вийняв складений ніж, надрізав підметку, витягнув з-під неї листа і простягнув його Добо. І лише тоді спромігся на слово:
— Я бачився з архієпископом. Він звелів передати вам уклін, пане капітан. Листа вашого пан архієпископ сам вручив королю. Ось відповідь.
— А третього вбили,— сказав Варшані.
— Якого ще третього? — гримнув Пете.
— Іштвана Сюрсабо. Він теж опинився за фортечними мурами і пішов з нами. Його закололи списом біля самих воріт.— І, важко зітхнувши, Варшані вів далі: — Ми не думали, що наткнемося на турків. Тільки ми підійшли, я подув у дудку — і раптом біля самих воріт десять турків накинулися на нас, і почалася різанина. Ще, слава богу, що темно було та й ворота відразу відчинили. Іштвана закололи перед моїми очима, та й ми ледве проскочили.
Добо зламав печатку, яка й без того зовсім покришилася під підошвою, і, схилившись до ліхтаря, став читати листа.
Обличчя його ставало все похмурішим і похмурішим, брови суворо зійшлися біля перенісся. Дочитавши до кінця, він рвучко підвів голову і засунув листа до кишені.
Пете кортіло спитати, що там пише король, але Добо похмуро оглянувся довкіл і звернувся до Варшані:
— Ти передав листа панові Салкаї?
— Передав, пане капітан. Він шле вам уклін. Увесь ранок безперервно писав і писав і тут же розіслав гінців у всі краї.
— Ще що скажете?
— Мені більше нічого сказати,— відповів Міклош Ваш.— Пан архієпископ прийняв мене дуже люб'язно. Але в мене рана на голові, треба піти до голяра.
— Пете, сину мій,— схвильовано промовив старий Добо,— не забудь сказати завтра Шукану, щоб він записав імена наших двох гінців у список людей, для яких ми після облоги попросимо в короля нагороди.
— Добродію,— сказав Варшані, шкребучи потилицю,— я маю ще щось повідомити.
Добо пильно подивився на нього.
— Лукач Надь,— вів далі Варшані,— просить вашої ласки виставити до головних воріт кілька смолоскипів. Він хоче повернутися вночі...
Біля них квапливо пройшов майстер, несучи в цебрі вапняний розчин.
Добо відійшов убік і гукнув нагору мулярам:
— Колоду кладіть упоперек, а не вподовж! — І знову повернувся до Варшані: — Цей Лукач, певно, гадає... Ну, стривай, хай-но він мені з'явиться на очі!..