І Добо важко задихав, як знавіснілий бик, готовий підхопити на роги чоловіка, що його розлютив.
Варшані, пошкрібуючи підборіддя, благально глянув на Добо.
— Він дуже побивається, ласкавий пане, що не міг раніше повернутися до фортеці. І так йому сумно, що не знає, куди дітися...
Добо ходив туди й сюди під ліхтарем.
— Нісенітниця! І про що він тільки думає? А втім, що б він там не думав і що б не просив передати, все одно йому кари не уникнути. А ви ще цієї ночі підете назад. Знову понесете листа до архієпископа і короля... Міклоше, ти дійдеш?
Міклош притискав хустину до голови. По лівій щоці його юного обличчя текла кров, і хустина стала червоною.
— Дійду,— з готовністю відповів Міклош.— А голову мені зашиють у Сарвашке.
14
З кожним днем усе далі й далі руйнувався мур. Мулярськими роботами було зайнято дуже багато людей. Більше виставляли тепер і вартових ночами. Знову й знову турецькі гармати випльовували ядра, вапно відлітало зі стіни на десять саженів угору, а ядра застрягали в кам'яній кладці.
— Стріляйте, стріляйте! — горлав старий Цецеї.— Зміцнюйте залізом наші стіни!
Але на десятий день турки, прокинувшись, побачили незамуровані пробоїни: за ніч угорці не встигли все закласти.
У кінці другого тижня турецькі гармати раптом замовкли. Люди здивовано озиралися. Що трапилось? Нічого.
— Якийсь селянин іде,— сказали біля ринкових воріт.— Ото чудасія!
І справді, підійшов старий селянин у сіряку і попросив його впустити. Сіряк на ньому був не хевешський — це означало, що з'явився він сюди з якихось інших країв. І все ж його впустили.
Добо прийняв старого на ринковій площі. Він знав, що це турки знову прислали листа.
— Звідкіля ви? — гримнув Добо.
— Я, пане, з Чабрага.
— А що ви в Егері шукаєте?
— Та ось... борошно туркам привіз...
— Скільки?
— Шістнадцять возів.
— А хто вас прислав?
— Управитель міським маєтком.
— Не управитель він, а підлий зрадник!
— Що ж, добродію, довелося скоритись, А то б і в нас вийшло те саме, що в сусідів.
— А хто ваші сусіди?
— Дрегейська фортеця, пане.
— Так ви що, листа мені привезли?
— Ага... схоже на листа...
— Від турків?
— Від турків...
— А совість вам не підказала, що гріх носити листи від ворога?
— Та звідки мені знати, що в тому листі написано?
— Хіба ж турки можуть написати щось добре?
Селянин мовчав.
— Читати вмієте?
— Ні.
Добо повернувся до жінок.
— Принесіть-но жару з грубки.
Принесли в горщику розжарене вугілля і висипали на землю.
Добо кинув на вугілля листа.
— Візьміть цього старого зрадника батьківщини і тицьніть його пикою в дим. Нюхай, паскудо, турецького листа, якщо читати не вмієш!
Потім він велів закувати старого в колодки і вивести його на ринок: хай всі у фортеці бачать, як поводяться з тими, хто приймає листи від турків.
Тут же були присутні лейтенанти, юрмився люд.
Усі, сміючись, дивилися, як старий проливає сльози від диму і з розпачу.
— Бачиш, бібасе, як тобі тепер,— сказав йому циган.— Чого погодився стати турецьким листоношею!
Папір на розжареному вугіллі тлів, на ньому проступили багрові, а потім чорні смуги. На багрових смугах дивними візерунками чорніли написані рядки; коли ж папір обвуглився, букви на мить затремтіли на ньому розпеченою червоною в'яззю.
Гергей теж стояв біля палаючого вугілля.
Коли селянин увійшов у ворота, всі гармати замовкли. Турки чекали відповіді.
— Пане капітан,— звернувся Гергей до Добо,— тільки-но вони вибралися з натовпу,— я мимоволі прочитав рядок того листа.
Добо незадоволено сказав:
— А для чого читав? Я не читав, а все одно знаю, що в ньому написано.
— Може, й не варто б казати,— вів далі Гергей,— але вже надто бусурманський отой рядок, і треба б його передати вашій милості.
Добо мовчав, не бажаючи сказати ані «так», ані «ні».
Гергей вів далі:
— Там було написано: «Іштване Добо, чи приготував ти собі труну?»
— Гм... Приготував. Якщо турки хочуть спитати, чи готовий я до смерті, то я їм відповім.
Через півгодини на фортечному мурі появилася чорна труна. Вона висіла на двох чорних ланцюгах, натягнутих на залізні списи. Ратища списів витязі повтикали у щілини муру.