— Маю честь доповісти,— сказав він, важко віддихуючись,— я прибув.
— Сину мій, Лукачу,— відповів розчулений Добо,— плутяго і мандрьохо! Кайдани тобі на ноги, а на шию — золотий ланцюг! Мій славний, мій добрий витязю!
І, обнявши свого воїна, спитав:
— Як це ви пробилися?
— Нам, пане капітан, довелося перечекати, поки не переб'ємо стільки турків, аби кожен з нас роздобув тюрбан і плащ. Ми весь час робили вилазки із Сарвашке.. Нині під вечір нам не вистачало тільки двох тюрбанів. Варшані віддав нам свою дудку. І якби на ринковій площі стояли кінні, ми, пане капітан, чудово б проїхали. Але піші, помітивши, що їдуть чужі, напали на нас.
— Кого нема?
Солдати перезирнулись. Їхні обличчя освітлювалися; смолоскипами тільки з одного боку. Майже всі вони були в крові. І на одягу, і на конях червоніла кров.
— Габора,— тихо почулося у відповідь.
— Бікчеї,— прозвучало ще тихіше.
— Балкані...
— Дюрі Шоша...
Погляд Добо затримався на хлопчині з довгим волоссям. Він стояв у строю крайнім, уткнувшись обличчям у шию коня.
— Балаже! — вигукнув приголомшений Добо.— Це ти?
Хлопчик вийшов зі строю, опустився на одне коліно, поклав до ніг Добо закривавлену шаблю і мовчки схилив голову.
Це був Балаж Балог, наймолодший зброєносець Добо.
16
Тієї ночі, крім вісімдесяти стрільців, усі солдати могли спати. Спали біля мурів і в ровах, закутавшись у плащі. Біля кожного, хто спав, лежали списи, до поясів були Прив'язані шаблі. Вгорі, біля плоту, поруч із стрільцями, що спали, лежали набиті гвинтівки. Зброю позагортали в ганчір'я і в клоччя, щоб порох не відволог від роси.
Серед зморених сном солдатів через кожних десять-двадцять кроків стояли вартові. Стояли вони і коло гармат, і на вишках веж. Найменше вартових було з боку міста.
Цієї ночі спали солдати, а всі інші пильнували й працювали на мурах і на вежах.
На допомогу мулярам Добо дав селян, що сховались у фортеці, різників, мірошників, слюсарів, теслярів, чотирьох ковалів і навіть цигана.
Проломи Добо наказав замуровувати найдовшими колодами. З гарячковою квапливістю люди тягли до пробоїн землю, дошки, вапно, каміння. Проломані ворота теж заклали землею, камінням, піском і бочками з землею. Перед ворітьми і над ними поставили мортири, по боках — гаубиці і скільки було пищалей.
Тюфенкчі позасідали під мурами в глибоких ровах і стріляли вгору щоразу, тільки-но люди показувалися в проломі. Нічого не вдієш! Хоч як намагалися вони захиститися плетеними турами, все ж іноді їх було видно.
На вишці наріжної вежі закладанням величезного, у три сажні, вилому розпоряджався Томаш Бойкі. Боршодський лейтенант велів зв'язувати колоди канатами і ланцюгами. Робота важка. Іноді доводилося вилізати за мур, потрапляючи при цьому під обстріл яничарів.
Даремно стріляли з мурів у відповідь на пальбу яничарів, намарне засипали їх гранатами — турки так заховалися за насипами і плотом, що виднілися тільки дула їхніх рушниць. А ліхтарі мулярів, які постійно пересувалися, лише освітлювали їм мішені.
— Піднімай колоди! — кричав Томаш Бойкі.
Селяни стояли розгублені. Тієї ночі трьох із них поранило.
— Піднімай колоди! — повторив Томаш Бойкі.
Селяни завагалися.
Лейтенант підскочив до вилому і знову гукнув:
— Та ворушіться ж, хай вам біс! Сюди, сюди подавай!
Внизу тріскотіли турецькі рушниці, нагорі стукали молотки і гримотіли, бряжчали ланцюги, якими обхоплювали колоди, закріплюючи їх довгими вершковими цвяхами.
— Не бійтеся! — підбадьорював лейтенант.
Боятися ніхто не смів!
Куля вдарила в шолом лейтенанта і зірвала з нього срібний гребінь.
— Давай, давай!
Лейтенант сам підкотив колоду і взявся скріплювати її з бантиною.
— Томаше,— крикнув знизу Мекчеї,— спускайся!
Кулі ще частіше зацокотіли по вишці; внизу не змовкали турецькі рушниці.
— Зараз! — відповів Томаш Бойкі і нахилився, щоб допомогти підняти другу колоду.— Канат давай! — скомандував він і застиг, нагнувшись, мов скам'янів.
— Томаше! — крикнув приголомшений Мекчеї.
Томаш стояв, опустившись на одне коліно. Шолом скотився йому з голови, довге сиве волосся впало на обличчя.
Мекчеї кинувся вгору до відкритого вилому і відніс Томаша на руках. Поклав біля підніжжя вежі.
— Дайте ліхтар!
Обличчя в Томаша Бойкі стало ніби восковим. По сивій бороді текла кров, капаючи на землю в білий вапняний порох.