— Лізь, лізь, чорнопикий, дай я полюбуюся на твою губату мармизу! — підбадьорював він темнолицого сарацина, який крізь клуби диму рвався по драбині вгору і тримав над собою легкий плетений щит, з-під якого лише іноді поблискували білки його очей.
Піднявшись уже високо, сарацин увесь зіщулився, зігнувся і поліз далі, збираючись на верхньому щаблі нагально випростатись, простромити списом Золтаї і вискочити на вишку.
Першому, хто підніме на вишці прапор перемоги, було обіцяно єгерський пашалик. Знали про це й захисники фортеці.
І ось чорний барс рвався нагору. Слідом за ним ліз довгобородий джебеджі й оскаженіло, бризкаючи піною з рота, кричав: «Аллах акбар!» Ззаду за поясом у нього стирчав бунчук на короткому держаку, а в зубах він тримав широкий оголений ятаган.
— Аллах акбар! Я керім! Я рахім!
Золтаї ривком опустив забороло. І дуже вчасно: сарацин випростався, змахнув списом, але тут же зламав його об сталевий підборідник шолома.
Тієї ж миті Золтаї вдарив його киркою, і сарацин полетів з драбини сторч головою.
Сопучи, мов ковальський міх, бородань виліз нагору. В руках у нього не спис, а обушок.
Золтаї ухилився від обушка і так молоснув бороданя киркою, що зламав йому руку.
Зависнувши на одній руці, турок ревів: «Аллах!» Та після другого удару він замовк, і велетенське мертве тіло, змітаючи живих, покотилося драбиною вниз.
— Передай уклін своєму пророкові! — гукнув йому навздогін Золтаї і подивився в той бік, де чорною хмарою розпливався пороховий дим.— Бий, синку, бий, Яноше! — загорлав він до одного з витязів.— Бий їх, січи! Пали! Оцьому теж не бути єгерським пашею!
— А ти чого гаєшся? — гукнув він до другого.— Чекаєш, коли тебе турок поцілує? Пали, спалив би його біс!
Коли ж до нього самого підскочив гуреб у тюрбані й кольчузі, Золтаї закричав до солдатів, що стояли неподалік:
— Ось як треба з ними розправлятися! — і вгатив гуреба киркою по шиї.
Кров бризнула на мур, і гуреб, перевертаючись, полетів униз.
— Котися до дідька в зуби! — весело реготав Золтаї.
І тут з подивом побачив свої ноги: штани роздерті, біля колін зяють такі дві великі дірки, що крізь них видно червону шкіру... Але дивуватись не мав часу — знову лізе бусурман.
— Ходи, ходи, кумасю...
Вже визирнуло сонце. Його помітно було навіть крізь дим гармат і гранат. Вітер іноді розганяв хмари диму, й тоді було видно, як хвилями накочується турецьке воїнство, сліпучо виблискуючи в сонячному промінні безліччю сталевих щитів, як сяють стяги із золотими наконечниками древка. Грім, гуркіт, тріскотнява, крики «Ісусе!», «О аллах!», пекельний шум не замовкали ні на хвилину.
Добо скакав верхи від одного пролому до іншого — турки атакували повсюдно. Тут він наводив гармати, там спостерігав за перенесенням поранених, а ще десь просто стежив за тим, як заряджають гармати. То він квапив гармашів, то змушував їх підносити списи туди, де зброї вже було обмаль. Він підбадьорював, хвалив, дорікав, сварився, раз по раз ганяв своїх зброєносців до резервних військ, якими командував у внутрішніх укріпленнях Мекчеї.
— Сто чоловік до палаців! П'ятдесят на вежу Бойкі! П'ятдесят до Старих воріт!
Після півгодинного бою загони замінювались. Спітнілі, брудні, пропахлі порохом, але сповнені запалу, вони йшли відпочивати до двох корчем і, хвалячись, розповідали про свої подвиги товаришам, які ще не були в бою.
А в тих земля горіла під ногами — так рвалися до битви. Мекчеї і сам потай злостився, що не бере участі в сутичці, а стовбичить у дворі фортеці й виконує накази Добо — відправляє загони туди-сюди і напучує їх коротким словом:
— Сміливіше, діти мої! Йдіть! Доля батьківщини у ваших руках!
І воїни мчали з розпашілими обличчями у вихор бойовища.
Щаблі облогових драбин вже стали слизькими від крові, навколо драбин стіна забарвилась у пурпуровий колір. Внизу росли криваві купи поранений і мертвих. А поверх цих куп, завиваючи, наступали нові й нові тисячі. Ревіли труби, гуркотіли барабани, гримотів табірний оркестр. Незмовний лемент «Аллах!» змішувався нагорі з бойовими покликами, а внизу з криками ясаулів, гарматним ревищем, рушничною стріляниною, з вибухами гранат, іржанням коней, хрипотінням умираючих, з потріскуванням і скрипінням облогових драбин.
— Ходи сюди, башо, ходи! Раз!..
— Передай своєму аллахові, що це Золтаї рубонув тебе! — чулося крізь пелену диму з вершини вежі...
Дике виття і гуркіт мортир заглушували вигуки витязів. Але по тому, як снували люди, як швидко вимахували зброєю, видно було, що воїни й тут часу не марнували.