Хмари диму затьмарили сонце. Дим клубочився і довкруж фортеці. Лише іноді вимальовувалися загони турецьких воїнів у шоломах чи з'являлися низки верблюдів, що підвозили порох, та майоріли стяги й бунчуки.
Найбільше ратників змінилося на вежі біля Старих воріт, де командував Гашпар Пете. Щоразу, коли біля цієї вежі рідшав ліс облогових драбин, турки били туди з гармат; пробиваючи мур і пліт величезними камінними ядрами.
Закладені ворота виламували кирками і лопатами; вже виламали і три кілки органки.
— П'ятсот! — гукнув Добо Криштофові.
Криштоф повернув коня і помчав передати наказ: приведіть п'ятсот чоловік.
Це був майже весь резерв.
Мекчеї якнайщільніше натягнув шолом і з десятком ратників побіг до Старих воріт. Якщо турки увірвуться, тоді і йому знайдеться робота — обороняти ядро фортеці.
Під воротами і коло воротної вежі турки падали, як мухи. Їх валили стрільці, що старанно палили з вишки. Раз по раз лунали громові вигуки Гашпара Пете:
— Хлопці, за мною! Тримайтеся міцно! Трощи клятих обома руками!
Сам він уже до пояса був забризканий кров'ю і бив з усього розмаху то киркою, то списом.
— Господи, допоможи!
— Аллах! Аллах!
Коли турків на драбині рідшало, звідусіль лунали крики: «Води! Води!»
Жінки носили воду до підніжжя веж у глеках і в дерев'яних дзбанах.
Пете схопив дзбан, підняв забороло і пив жадібно, припавши до посудини; вода з двох боків цівками стікала з губ на панцир, з панцира лилася по ліктях, по колінах, по ступнях і витікала, наче з джерела. Але що до того Гашпарові Пете, коли він розлючений та ще й знемагає від спраги.
Не встиг він відірвати від дзбана запечені губи, як помітив турка, що стрибав на мурі. В одній руці турок тримав бунчук, другою несамовито рубався. За його спиною показалася друга бусурманська голова, потім третя...
— Гей! Та щоб ти луснув!..— крикнув Пете і, потягнувши за ногу турка з бунчуком, покотився разом з ним по щаблях драбини. Коли вони застрягали, Пете молотив турка по обличчю кулаком у залізній рукавиці.
— На, собако!
Потім Пете підхопився, захекавшись, і, залишивши напівзадушеного турка на розправу селянам, які снували внизу, вибіг на вежу. Бив, рубав, спритно повертаючись на всі боки.
— Аллах акбар!
Турки роєм роїлися на мурі. Падали закривавлені тіла угорців. Один акинджі кішкою плигнув на вишку вежі. Зірвався на ноги, підняв прапор. Турецьке військо бурхливо вітало його знизу переможними вигуками.
— Боже, поможи!
Не минуло й двох хвилин, як ворожого прапора на вежі не стало. Сюди збіглися витязі й колошматили турків, які лізли й лізли на вежу. Угорський ратник в іржавому шоломі блискавично вискочив на вишку вежі і, тільки-но став там ногою, щосили вдарив шаблею акинджі. Рука турка разом із прапором полетіла з вежі вниз.
— Хто ти такий? — радісно загорлав до нього з підніжжя муру Пете.
Витязь обернувся і гордо відповів:
— Антал Комлоші!
З боку палаців примчав юний зброєносець Бал аж. Голова в нього була обмотана білою пов'язкою. Одначе він летів, наче й нічого не трапилося.
— Біля палацу пробили замурований пролом! — вигукнув він.
— Сотню! — скомандував Добо.
Поки хлопчик скакав по підкріплення до Мекчеї, Добо, пригнувшись до шиї коня, летів до палацу.
Турки знову пробили в мурі пробоїну. З вилому стирчали бруси, бантини, мов кістки із підсмаженої риби. Наче руді мурахи, копошилися на мурі турки. Добо вибіг на гребінь муру. Одному турку розітнув голову навпіл, другого скинув униз, копнувши його ногою, і вигукнув:
— Штовхайте бруси і бантини назовні!
Досі бруси й балки втягувалися всередину кирками. А тепер, за командою Добо, ривком повалили їх униз, і, падаючи, колоди збивали бусурманів разом з драбинами.
— А щоб ви в землю позападали разом з вашим аллахом!— заволав старий Цецеї, перекриваючи шум.
Та коли бусурманів змели, стало видно, що в мурі зяє величезна діра. Тільки одна. Турки дертимуться до неї, і доведеться битися з ворогом біля величезного вилому.
Кулею збило з муру угорський прапор. Він упав до турків. Ось коли стала в пригоді велика пробоїна. Крізь неї вискочив якийсь угорський солдат, кулаком ударив турка межи очі і, перш ніж бусурмани встигли отямитися, приніс прапор назад.
— Я все бачив, Ласло Тереку! — радісно крикнув Добо.— Молодець, синку!
Ядро врізалося в мур і засипало очі солдатам камінною пилюкою. Дебелий сивоволосий чоловік притулився до муру, потім повалився, витягнувшись на весь зріст. Шолом упав йому з голови і покотився до ніг Добо.