— Ні, як кроти, дядечку.
— Як кроти?
— Бо ж у фортецю ведуть підземні ходи.
— Підземні ходи? — Салкаї похитав головою.
Янош Борнемісса сягнув рукою за пазуху і, витягти звідти аркуш пергаменту, поклав його перед Салкаї.
— Бачите ці червоні лінії?
— Знаю я це,— сказав Салкаї, кинувши погляд на креслення.— На рисунку вони є, а під землею їх нема. Ще в часи Перені всі ходи позавалювали. Стріляли по них з гармат.
— Завалили?
— Еге ж. Коли Перені розібрав половину церкви короля Іштвана Святого, виявили ці підземні ходи й почали стріляти по них з гармат. Ці ходи прокладали не угорці. Угорець, будуючи фортецю, не стане думати про втечу.
— І це правда?
— Така ж правда, як і те, що ми ось з вами сидимо за оцим столом.
— А звідки у вас така певність, що це саме так?
— До мене ж ходять гінці від Добо. Вони пробираються сюди і назад у фортецю через турецький стан. Звичайно, в турецькому одязі. Недавно одного з них закололи. Якби зберігся бодай один потаємний хід, невже б вони не скористалися ним?
Юний Борнемісса задумався, помовчав, потім швидко підвів голову.
— А коли приходять і йдуть гінці?
— Та ось і зараз двоє послано з фортеці. Один — Міклош Ваш, другий — Імре Сабо. Добо відрядив їх у Відень, до короля.
— Коли ж вони повернуться? Коли вирушать назад до фортеці?
— Міклош Ваш прибуде сюди через тиждень. А Сабо, напевно, десь через тижнів два. Звідси щотижня йдуть гінці.
Очі юнака згасли. Блідий, зі сльозами на очах, втупився він в одну цятку.
Салкаї вихилив келих. Знову сказав: «Гм...» — потім, відкинувшись на спинку крісла, скоса глянув на гостя і сказав упівголоса:
— Слухай-но, Яноше Борнемісса! Ти такий же Янош, як я Авраам. І ти такий же брат Борнемісси, як я племінник єгерського архієпискоспа. Ти ж сестричка, не братик. Хоч який доломан на себе напни, а мене не ошукаєш.
Гостя встала.
— Простіть мені, пане Салкаї! Я не тому приховувалась перед вашою милістю, що хотіла ошукати вас. Я вірю вам, як батькові рідному. Але я боялась, як би ви не завадили мені продовжити шлях. Я дружина Гергея Борнемісси.
Салкаї встав і вклонився.
— До ваших послуг, добродійко!
— Спасибі вам! Тепер я розповім, що привело мене сюди. У мого дорогого чоловіка є турецький талісман. Той, кому цей талісман належав, украв нашого сина і привіз сюди, в Егер. Він гадав, що талісман у мого чоловіка. Дивіться, ось він.
Ева Борнемісса сягнула рукою за комір і витягнула чудову турецьку каблучку, яка висіла на шнурку.
Салкаї втупився в неї.
Гостя вела далі:
— Наші шопронські солдати розшукували цього турка, але не знайшли. Тоді я вирішила поїхати сама. Турок же забобонний, талісман для нього — все. Якщо випаде найменша можливість — власник талісмана вб'є мого чоловіка. А не випаде — вб'є нашого сина. Якби каблучка в мого чоловіка була — вони б ще умовилися. Гергей віддав би йому каблучку — турок повернув би сина...
Салкаї мотнув головою.
— Добродійко, егерчани поклялися не вступати ні в які переговори з турками, не приймати від них ніяких послань. Хто мовить бодай слово туркові або ж принесе від нього звістку — чи то офіцер, чи простий солдат — буде скараний на смерть.— І він провадив далі, почухавши потилицю: — Гей, добродійко, от якби ви вчора приїхали! Хоча хто знає, чи пройшли вони?
Капітан мав на увазі загін Лукача Надя.
— Я мушу потрапити до фортеці ще сьогодні,— відповіла Ева.— Я ж не присягала не розмовляти з турками.
— Але як ви хочете потрапити до фортеці? Не можете ж вдвох пробратися крізь турецькі заслони!
— Ми підемо в турецькому одязі.
— Тоді вас застрелять з фортеці.
— А ми гукнемо до них.
— Тоді попадете біля фортеці в руки туркам.
— Як же туди проходить гонець Іштвана Добо?
— Ризикуючи життям. Гонець напевно знає, біля яких воріт його чекатимуть. У нього є дудка, він знає пароль. Ще й розмовляє по-турецьки. Якщо ви доконечне хочете ризикнути, то хоча б його зачекайте.
— А якщо я піду з білою хустиною і скажу, що шукаю офіцера на ім'я Юмурджак?
— Ви, ласкава пані, молода й вродлива. Якщо б вас навіть за юнака вважали, й від того не легше. Перший стрічний солдат поведе вас до себе в намет.
— А якщо я пошлюся на відомого в них у військах офіцера?
— Там двісті тисяч чоловік. Офіцерів на ймення знають не всі. У таборі навіть розмовляють не однією мовою. Там сила різного народу: перси, араби, єгиптяни, курди, татари, серби, албанці, хорвати, греки, вірмени. Кожен знає лише свого офіцера. Та й то не на ймення, а на прізвисько. Ну, приміром, офіцер має довгий ніс — то хай звуть цього офіцера Ахметом чи Хасаном, солдати поміж собою зватимуть його Носатим або Хоботом. Коли ж він рудий — прозвуть Лисом або ж Міднопиким. А худого й довготелесого — Бузьком? І все в такому ж дусі. Кожен має прізвисько, щоб його легше було пізнати. Одного з їхніх офіцерів звуть Ригачем, бо він завжди в розмові час від часу зригує.