Ева похнюпилась.
— То порадьте мені щось, дядечку Салкаї.
— Раджу зачекати гінця. Чи то буде Міклош Ваш, чи хтось інший, ви, ласкаві пані, віддайте йому каблучку, і він віднесе вашому чоловікові. А вже пан Борнемісса зметикує, як йому умовитися з турком.
Це була справді мудра порада. Та, леле, неспокійне материнське серце не знає слова «зачекай». Воно бачить лише клинок, занесений над рідними, і прагне якомога швидше відвести удар щитом.
Ева поклала на стіл креслення і довго роздивлялась його.
— Якщо фортеця вибудувана ще до приходу угорців,— заговорила вона врешті, піднявши голову,— то сьогоднішні мешканці навіть не знають, що під нею викопано. Ось церква. Звідси йдуть три підземних ходи. Їх, звичайно, могли зруйнувати ядрами. Та ось четвертий хід. Він веде до теперішнього палацу й прокладений осторонь від решти. Його не могли виявити в ті часи, коли будували Шандоровську вежу. Може, знали про нього, а може, й ні... Де тут хід, Міклоше? — Вона відсунула креслення до Міклоша.
— Вхід побіля печей, в яких випалюють цеглу,— відповів юнак, розглядаючи креслення.
— Там є такі печі? — повернулася Ева до капітана.
— Є,— відповів Салкаї.— На північний схід від фортеці.
Юнак розбирав буквочки.
— «На північному сході — печі для випалювання цегли. Плаский круглий камінь за десять кроків від горіхового дерева на південь. Там вхід».
— А є там горіхове дерево? — знову запитала гостя.
— Їй-богу, не пам'ятаю,— відповів Салкаї.— Я їздив туди лише раз у житті, ще в часи Перені.
— А піч для випалювання цегли далеко від фортеці?
— Недалеко, хвилин п'ятнадцять ходу, а може, й того не буде.
— Значить, і там стоять турки?
— Там, певне, стоїть турецький обоз, пастухи і всілякий інший люд.
— А ви, ваша милість, можете дати нам якийсь турецький одяг?
— Можу.
— Чи нема у вас плаща, який носять делі?
— Є, та лише один. І той розірваний зверху донизу.
— Я зашию,— відповіла Ева.— Одного разу я вже подорожувала в одязі делі. От не думала, не гадала, що мені це колись ще придасться! — Вона замислилася, схиливши голову на руку.— Та й хто знає, чи буде тут вивідувач через тиждень! А якщо він запізниться? Та і вбити його десь можуть...
— Так, на вивідувачів постійно чигає смерть.
Ева рвучко підвелася.
— Ні, ні! Я не маю часу навіть плащ зашивати! Мені не можна чекати ні хвилини! Так буде краще. Я вдячна вам за гостинність! — І вона простягнула руку капітанові.
— Та як же ви...
— Ми вирушаємо негайно.
Капітан встав і загородив двері.
— Я цього не можу допустити! Отак, наосліп, тільки мошки на вогонь летять... Я б собі цього ніколи не простив!
Ева, тяжко зітхнувши, знову опустилася в крісло.
— Ваша правда. Ми мусимо вчинити якось інакше, придумати щось таке, аби нас не впіймали.
Пан Балаж сів.
— У тім-то й річ,— ствердив він.— Якщо випаде хоч найменша нагода, я відпущу вас, добродійко.
2
На північному сході від Егерської фортеці височить гора Егед. Належало б називати її горою святої Егіди або святої Едеди, проте назви ці угорцям не припали до душі, так і понині звуть її горою Егед. Стоїть вона на такій же відстані від Егера, як і гора Геллерт від Кебаньї, тільки Егед і вища, й величніша.
Коли б якийсь силач з Егерської фортеці випустив у бік гори Егед стрілу, опірену гусячим пером, перелетіла б та стріла через пагорб, де рикають турецькі гармати, і впала б у долину, де роїться строкатий табірний набрід. Там розташувалися купці, гендлярі, голярі, дервіші, знахарі, гострильники, продавці шербету й халви, канатоходці, торговці невільниками, лахмітники, цигани та інший люд. Вдень вони приходять у табір торгувати, міняти, підбирати всілякий непотрібний мотлох, потішати народ, ворожити, обдурювати — одним словом, шукати поживу.
Другого жовтня, через три доби після приступу, який стався на день святого Михайла, з боку Тарканьского лісу прибув верхи молодий делі. Він був у аттілі, вузьких штанях, жовтих черевиках і в плащі з верблюжої вовни. Замість чалми, як це заведено в делі, голову йому вкривав каптур плаща. За пояс заткнуто безліч кончарів, через плече висів лук і колчани. Делі гнав поперед себе закованого в кайдани угорського юнака. А юнак підганяв вола. Було видно, що і юнак, і віл — здобич делі.