Знайти жердину не так уже й важко — взяти й витягнути її з загороди. Вночі вони це зроблять.
За пагорбом безперервно гуркотіла гармата, а в проміжках між пострілами чулися часті ляскання пищалей. Іноді до Еви й Міклоша долинав сморідний запах порохового диму. Крізь гілки дерев виднілася навіть одна з веж фортеці. Вона була схожа на білу свічку, погризену мишами. Але наші подорожні дивилися на неї із захватом. Вежа ця — надійний орієнтир, який показує, куди вони повинні втрапити цієї ночі.
Довкіл снує строкатий люд. Іноді з'являються й солдати. Найчастіше вони купують коней або розшукують якого-небудь знахаря, цілителя. Великий попит і на циганські талісмани. В них, правда, не дуже вірять, та все ж купують. На волохатих грудях одного асаба цілим вінком нанизані на шнурок маленькі талісмани.
Ева лягла на плащ.
— Міклоше, чи не піти мені пошукати сина? Якщо я сюди дійшла, то можу й далі пробратися.
— Ваша милість, ви знову про те ж думаєте?
— В цьому одязі мене ніхто не затримає. Я можу знайти його серед війська. Розшукаю Юмурджака, стану перед ним і скажу: «Ось тобі каблучка, віддай мені сина!
— Каблучку візьме, а хлопчика не віддасть.
— О жорстокий, дикий звір!
— Якби ж то він був інший... Уявімо навіть, що він чесний чоловік. А що коли хтось із офіцерів віддасть вашій милості який-небудь військовий наказ? А до того ж можуть бути й такі загони, куди делі не пускають. Близько до гармат, само собою, сторонніх не підпускають. Десь та й упізнають, що ви, добродійко, чужа і з якоюсь метою затесались до них у табір.
— І схоплять...
— Хай навіть і не схоплять. Але Юмурджак все одно вас не випустить зі своїх рук.
Ева зітхнула. Вона розв'язала торбу, вийняла хліб і холодну курку, виклала все на жорно.
— Поїмо, Міклоше.
Нарешті смерклось. Замовк гарматний гуркіт. У темряві поволі всі повлягалися спати.
Ева витягла з торби в'язочку свічок, викресала вогонь, запалила свічку тліючим трутом.
Опівночі Міклош, скрадаючись, виліз із шатра й за кілька хвилин повернувся з жердиною завтовшки з руку.
Жердину просунули в дірку жорна і зрушили його з місця.
Під каменем не було нічого, крім вологої темної глини та кількох чорних жуків.
Ева з усієї сили тупнула ногою в тому місці, де лежало жорно.
Вона ніби запитувала землю: «А може, тут порожнеча?»
Земля глухо відізвалась: порожнеча.
Ева вийняла з сумки лопату без держака, прикріпила її до ратища списа і почала копати. Міклош розривав землю руками.
На глибині двох п'ядей лопата стукнулась об щось тверде. Це була дубова дошка, дуже товста, але вже зогнила. Її викопали й викинули. Під дошкою зяяла темна яма, в яку вільно міг пролізти чоловік.
Спочатку довелося спуститися на десять східців, а там яма йшла вшир. Вона виявилася викладеною каменем, наче погріб. Йти можна було не згинаючись.
Повітря було затхле. Темрява. Подекуди на стінах білів наліт селітри. Віяло вогкістю й холодом.
Попереду зі свічкою йшов Міклош. Траплялося, що ступали по кісточки у воді, іноді зашпортувались об каміння, що впало зверху. Тоді Міклош обертався і застерігав:
— Обережніше, тут камінь!
Подекуди їхні кроки лунко відбивалися під склепінням. А це означало, що тут напевно є ще й другий потаємний хід. Що за люди їх прокладали? Коли зводився замок Егер, історію ще не написали. Хто знає, які племена жили у цих краях!
— Обережно, пригніться!
Прохід деякий час спускався під ухил, а далі пішов уверх, а склепіння нависало все нижче й нижче. Міклош уже пробирався навкарачки. Ева зупинилась.
— Міклоше, пройдіть далі,— сказала вона.— Якщо цей прохід закладено, нам треба повернутися по лопату.
Міклош зі свічкою поповз далі. Промінь світла слабшав і слабшав, нарешті зовсім зник. Ева залишилася сама у темряві.
Вона опустилася на коліна й почала молитися:
— Господи, змилуйся наді мною, нещасливою блукачкою!.. Чи бачиш ти мене, боже, у цій пітьмі безпросвітній?.. Від мого Гергея мене відділяє всього кілька кроків... Невже ти з'єднав нас для того, аби страждали ми зараз у гіркій розлуці? Почуй мене, отче милосердний, тобі відкриваю я своє зболене серце... Господи, тут, під п'ятою ворога, у чорній глибині земній, благаю тебе: дай мені обняти мого Гергея!
Вдалині сяйнув вогник, потім з'явився Міклош. Він повз на череві, згодом звівся, згорбившись, все чіткіше виступаючи з темряви.
— Звідси кроків за двадцять прохід усе звужується, потім десь метрів за десять стає просторим і розгалужується на два рукави. Але обидва ці ходи засипані.