Славний, голосистий лейтенант був молодшим братом коменданта Комаромської фортеці. Був він красивим, рослим хлопцем геркулесової сили. Коли зранку він розправляв вуса, вони сягали йому вух. Під час приступу Пакші бився палашем. Одним ударом розрубував голову турка в шоломі, так що і голова, і міцний шолом розколювалися на дві половини.
Він просив тільки сто чоловік.
— Не мудруй, братку! — сказав Добо, похитуючи головою.— Не доведи господи, станеться з тобою біда...
Та Іов Пакші вовтузився, вертівся, наче з'їв на сніданок миску розпеченого вугілля. Він потроху поступався, знижував ціну.
— Ну, хоч п'ятдесят... Ну, хоч двадцять...
Нарешті став просити тільки десять вершників, аби зробити хоча б одне коло.
Добо, мабуть, не погодився б і на це, але довкіл Пакші зібралося багато солдатів, в котрих свербіли руки.
Розпашілі, розчервонілі, вони благали:
— Ласкавий пане капітан, дозвольте!..
Добо побоювався, що подальший опір припишуть не його розсудливості й обережності, а вирішать, що він вважає фортечний гарнізон слабким. І Добо махнув рукою.
— Що ж, коли вам так кортить загинути, їдьте!
— А скільки дасте людей? — радісно спитав Пакші.
— Двісті,— відповів Добо.
Ворота, що виводили до річки, ще були цілі. Пакші відібрав двісті солдатів і пішов на вилазку.
Трапилося це опівдні.
Побіля річки снували турки, напували коней і верблюдів. Праворуч від воріт коней поїли акинджі.
Двісті вершників лавиною ринули на них. Акинджі падали, як снопи. Пакші мчав попереду, прорубуючи доріжку між чалмами. Його панцир і кінь з правого боку були забризкані кров'ю. Решта робила те саме, і акинджі, завиваючи від жаху, збиваючи один одного з ніг, кинулись навтікача. Але тут з двох боків вискочило тисячу яничарів.
Добо наказав сурмити відбій.
Та витязі не почули. Розлючені й захоплені боєм, вони кололи й рубали яничарів.
Пакші знову розмахнувся, але тієї ж миті, коли він завдав ворогові страшного удару, коли його шабля задзвеніла об кольчугу сипахі, його кінь, налякавшись верблюда, сахнувся вбік. Шабля встромилася в груди коневі — скакун повалився. Пакші опинився на землі.
Воїни Пакші оточили свого лейтенанта і відчайдушно рубалися, щоб дати йому змогу піднятися.
Але Пакші не вставав. Можливо, він вивихнув або зламав собі ногу. Та й так, сидячи на землі, він крутив шаблею — колов, рубав яничарів. Шолом його злетів, і яничар розрубав витязю голову.
На мурах фортеці сурмили в сурми: назад, назад! Солдати повернули назад і пробилися крізь юрмище турків. Тільки десяток хлопців залишився біля Пакші. Їх тут же оточив цілий ліс списів.
— Здавайтеся! — залементували турки.
Хлопці один за одним опустили шаблі.
— Боягузи! — розгнівано кричали з мурів фортеці.
Мекчеї хотів вискочити за ворота. Його ледве втримали.
Через годину на Кірайсекському пагорбі спорудили високий круглий поміст і встановили на ньому знаряддя тортур — залізне колесо. І на очах захисників фортеці турецький кат колесував поранених єгерських солдатів — усіх, крім Пакші.
4
Доти егерчани тільки ненавиділи турків — тепер же вони ще й зневажали їх. Жінки плакали. Солдати готові були без дозволу вчинити вилазку. Але Добо наказав замкнути ворота.
Після цієї ганебної і жорстокої страти Алі-паша звелів гукнути захисникам фортеці:
— Знайте, що ми розбили прислані вам на підмогу королівські війська! Тепер пощади не чекайте! Якщо не здастеся — буде з вами те саме!
Люди, бліднучи, слухали ці слова. Від лиходійства турків ціпеніли навіть барабанщики, забувши свої обов'язки заглушувати погрози ворога.
— Брешуть, негідники! — презирливо кинув Гергей солдатам, що з'юрмилися довкіл нього.— Так само брешуть вони кожної ночі, що полонили наших дружин, наречених і дітей. Королівське військо в дорозі. Ми ждемо його з години на годину.
— А що коли не брешуть? — відізвався у нього за спиною грубий голос.
Гергей і без того був блідий, а тут зблід як полотно, і від того вуса його здалися ще чорнішими.
Слова ці вимовив лейтенант Гегедюш. Гергей зміряв його пронизливим поглядом і, стиснувши ефес шаблі, відповів:
— Гей, пане лейтенант! Не завадило б вам знати військовий звичай: ворог завжди захоплює прапори розбитих полків. Якби королівське військо справді було розбите, невже б турки не показали нам трофейних прапорів?
І він зміряв Гегедюша поглядом з голови до ніг.