Відбувалося все це на Церковній вежі. Трохи поодаль від Гергея стояв Добо; поруч з ним, спершись на ціпок,— Цецеї, далі — Золтаї, Фюгеді, отець Мартон. Священик був у білій сорочці і в єпітрахилі (він щойно поховав солдата, який помер від тяжкого поранення).
Слова Гергея привернули увагу Добо, і він здивовано глянув на Гегедюша.
Обернувся й Цецеї.
— Дурні балачки! — гримнув старий.— Ти що, Гегедюше, людей хочеш налякати?
Гегедюш розлючено подивився на Гергея.
— Ти, молокососе, я старший за тебе! Як ти смієш повчати мене?
І раптом вихопив шаблю з піхов.
Гергей теж оголив шаблю.
Добо став поміж ними.
— Цим займатиметесь після облоги. І доки замок обложений, ви не маєте права оголювати шаблі один проти одного.
Обурені супротивники повкладали шаблі у піхви. Добо холодно розпорядився, аби Гегедюш ніс службу біля Старих воріт у військах Мекчеї, а Гергей не смів без поважної на те причини покидати зовнішні укріплення.
— Після облоги! — сказав ще раз Гегедюш, погрозливо зиркнувши на Гергея.
— Не бійся, не сховаюся! — відповів зневажливо Гергей.
Ця сварка засмутила Добо.
Коли Гергей і Гегедюш розійшлися в різні боки, віл обернувся до Цецеї.
— Що буде з нами,— сказав він,— коли навіть офіцери вороже дивляться один на одного? Як же вони разом воюватимуть? Їх слід помирити.
— Грім би їх побив цих кашшайців! — сердито відповів Цецеї.— Мій зять усе правильно сказав.
Проводжаючи Добо, старий пішов з ним через усю ринкову площу. З корчми чулися співи, і коли вони підійшли туди, з дверей, похитуючись, вийшло троє солдатів. Обхопивши один одного за шиї і виспівуючи, вони попрямували до казарми.
Посередині крокував Бакочаї. Закінчивши пісню, він задиристо крикнув:
— Ніколи не вмремо!
Побачивши Добо, гультяї відпустили один одного і, зупинившись, поставали, наче три пізанські вежі. Всі троє кліпали очима й мовчали.
Добо пройшов повз них і спинився перед дверима корчми.
У корчмі теж співали. Терек вимахував хустиною, на якій була підв'язана його поранена рука. Комлоші ударяв по столу залізним кубком. Санісло Шонці, весело покрикуючи, підкликав дударів. Тут же троє рядових допомагали їм пропивати нагороду за хоробрість.
Добо обернувся до зброєносця:
— Поклич сюди обох корчмарів.
Через хвилину перед ними стояли Дюрі Дебреї із закасаними рукавами сорочки і Лаці Надь у синьому фартусі з високим нагрудником. Обидва збентежено зиркали в розлючені очі Добо.
— Корчмарі! — гаркнув Добо.— Якщо я ще раз побачу в фортеці п'яного солдата, то звелю повісити корчмаря, в якого він напився!
І, повернувшись, комендант пішов далі.
Вночі знову замуровували, лагодили зруйновані за день мури. Добо спав тільки годину чи дві на добу. Вдень і вночі його бачили то тут, то там; всюди чувся його спокійний, твердий голос — Добо впевнено й розважливо давав розпорядження.
На третю ніч після приступу з північного пагорба знову донісся гучний крик:
— Іштване Добо, ти чуєш? Тебе вітає твій давній противник Арслан-бей. Честь моя чиста, як моя шабля. Поговір не торкнувся імені мого...
І після короткої паузи знову почувся голос:
— Смерть доброго Іштвана Лошонці не повинна вас лякати. Він сам собі винен. Коли ж ви не вірите нам, я пропоную в заложники себе. Викиньте білий прапор, і я не побоюся увійти до вашої фортеці. Тримайте мене в полоні, аж поки самі не покинете фортеці. Убийте мене на місці, якщо в когось із вас під час відступу хоч волосина впаде з голови. Це кажу я, Арслан-бей, син славетного Яхья-паші Оглу Мохамеда.
Настала тиша — турок чекав відповіді.
Але Добо після перших же слів сів на коня і поскакав до другої вежі. Цим він хотів показати, що не хоче навіть слухати слова турка.
Продовження промови чули тільки солдати:
— Знаю, що я для тебе — достатня порука. Але якщо твої люди не задовольняться цим, ми готові відвести наші війська на три милі. І жоден турок носа не висуне, поки ви не відійдете на три милі у протилежному від нас напрямі. Відповідайте ж мені, хоробрий Іштване Добо!
Фортеця мовчала.
5
Опівночі Добо помітив біля дверей порохового погреба хлопця, який ніс на голові купу великих тазів, штук десять.
— Це що таке?
— Пан старший лейтенант Гергей наказав принести з кухні тази.
— А де пан старший лейтенант?
— На вежі Бойкі.
Добо поскакав туди. Зіскочив з коня і при тьмавому світлі ліхтаря поквапом увійшов до вежі. Гергея він побачив біля муру. Блідий, похмурий, він стояв непорушно, схилившись над великим тазом з водою, тримаючи в руках ліхтар.