— Гергею!
Гергей випростався.
— Я не знав, пане капітан, що ви ще не спите. А втім, я доповів Мекчеї, що встановив спостереження за тазами.
— Ведуть підкоп?
— Гадаю, що ведуть. Раз ми відбили такий шалений штурм, то вони, певно, захочуть перемогти нас підступом, хитрістю.
— Добре,— відповів Добо.— Хай і барабанщики поставлять на землю барабани і насиплють на них горох.
— І дрібний шріт.
Добо гукнув з вежі зброєносцеві Криштофу:
— Обійди вартових і передай їм, щоб при кожному повороті пильнували барабани і тази! Як тільки вода в тазу затремтить і шріт на барабанах застрибає, хай негайно доповідають.
Він узяв Гергея під руку і повів його у глиб фортеці.
— Любий сину мій Гергей,— сказав він батьківським тоном, яким здебільшого розмовляв зі своїми зброєносцями,— я вже тиждень придивляюся до тебе... Що трапилося? Ти не такий, як завжди.
— Добродію,— відповів Гергей тремтячим голосом,— я не хотів обтяжувати вашу милість своїми турботами, але коли вже ви питаєте — скажу. З тих пір як почалася облога фортеці, турки щоночі кричать, що син мій у них.
— Побрехеньки!
— Я теж так гадав. Спершу навіть уваги не звертав, але тиждень тому кинули сюди маленьку шаблю. А вона справді синова.
Гергей вийняв з-під доломана шабельку в оксамитових піхвах.
— Ось вона, пане капітан. Ви про неї, напевно, не пам'ятаєте, хоча самі подарували мені в час нашої першої зустрічі. Прощаючись із сином, я подарував йому цю шаблю. Як же вона опинилася, в руках турків?
Добо пильно роздивлявся шаблю.
Гергей вів далі:
— Я залишив дружину й сина в Шопроні. Там ніяких турків нема. А прийшли б, так їм би там дали чосу! Дружина моя й не рушить з Шопроня, та їй і нема до кого їхати.
Добо замотав головою.
— Незрозуміло. Можливо, шаблю викрали і вона потрапила до лахмітника, а вже від нього до якогось солдата?
— Ну, а звідки вони могли дізнатися, що шабля належить моєму синові? І ось що ще гадюкою лежить мені на серці. У цього Юмурджака, ще його звуть Дервіш-беєм, був талісман. Мій наставник, отець Габор, царство йому небесне, забрав від турка талісман і залишив його мені. З тих пір цей навіжений турок все шукає свій талісман. Звідкіля Юмурджакові стало відомо, що каблучка в мене, і не здогадуюсь. Але ж нема сумніву, що дізнався, бо просить мене повернути талісман.
— І ти вважаєш, що твій син справді у Юмурджака? Тоді біс із ним, з отим талісманом, віддай його!
— Та в тім-то й притичина, що каблучки в мене немає,— відповів Гергей, знімаючи шолом.— Вдома лишилася.
— Гм... Нічого не збагну... Бо ж якщо й уявити, що турки вештаються в Шопроні... гм... так бей викрав би каблучку, а не хлопчика.
— Тому я й місця собі не знаходжу,— відповів Гергей.
— І ти гадаєш, що син твій десь таки тут?
— Якщо сюди потрапила якимсь чином його шабля, то можна подумати, що й він десь тут.
Вони дійшли до палацу. Добо сів під ліхтарем на мармурову лавицю.
— Сідай і ти,— запросив він Гергея.
Впершися ліктями в коліна, Добо втупився в одну точку. Обидва мовчали. Врешті Добо стукнув себе по коліну і сказав:
— Ще цієї ночі ми знатимемо, правду каже турок чи бреше.
Він гукнув вартового, який походжав біля палацу.
— Мігаю! Піди до в'язниці, виведи курда, якого впіймали коло річки.
У вікно визирнула пані Балог.
— Пане Добо, накиньте свій довгий плащ.
Добо мав на плечах тільки сірий замшевий доломан, а нічний холод пробирав до кісток.
— Спасибі, не треба,— відповів Добо.— Я й так зараз лягатиму. Як почуває себе Пете?
— Марить і стогне.
— А хто сидить біля нього?
— Я попросила дружину Гашпара Кочиша. Але поки він не заспокоїться, я теж не ляжу.
— Ви спокійно лягайте,— сказав Добо.— Я бачив його рану. Загоїться. А ви, добродійко, відпочиньте.
Вартовий привів курда.
— Зніми з нього кайдани,— звелів Добо.
Схрестивши руки на грудях і низько вклонившись, курд чекав.
— Послухай, бусурмане,— заговорив Добо (Гергей тут же перекладав),— ти знайомий з Дервіш-беєм?
— Знайомий.
— Який він із себе?
— Одноокий. Носить одяг дервіша, але під цим одягом у нього панцир.
— Так, це він. А ти з яких країв?
— З Бітліса, пане.
— Мати твоя жива?
— Жива, пане.
— Сім'я є?
— Двоє дітей у мене.
На очі курдові навернулися сльози.
Добо вів далі:
— Я випущу тебе з фортеці, але ти мусиш точно виконати одне доручення.
— Пане, я твій раб до смерті.
— Ти підеш до Дервіш-бея. В нього є маленький хлопчик-невільник. Скажи бею, нехай завтра зранку приведе хлопчика до тих воріт, які виходять на річку,— туди, де тебе взяли в полон,— і там він одержить за хлопчика те, що вимагає. Приходьте з білою хустиною. Зрозумів?
— Зрозумів, пане.
— Один з наших вийде за ворота. Він захопить з собою талісман Дервіш-бея. А ти візьмеш хлопчика в бея і передаси його нашій людині. Але дивіться, щоб ніхто не чіпав нашого посланця.
— Життям своїм за нього відповідаю.
— Цього мало. Поклянися серцем своєї матері, щастям своїх дітей, що чесно дотримаєш усіх умов.
— Клянуся, пане! — відповів курд.
Криштоф стояв тут же. Добо повернувся до нього.
— Іди, Криштофе, до рицарської зали. В кутку там валяється купа турецького скарбу. Знайди маленьку турецьку книжечку. Принеси її.
То був коран. Грамотні турецькі воїни всюди носили коран при собі. Книга була в шкіряній оправі зі стальним кілечком на ріжку. В кільце просмикувався шнурочок, і на ньому коран носили на грудях. Курд поклав палець на коран і поклявся. Потім упав до ніг Добо, поцілував землю і, щасливий, швидко пішов.
— Але, добродію,— тремтячим голосом промовив Гергей,— а якщо турок побачить, що ми обдурюємо його?
Добо спокійно відповів:
— Якби хлопчик був у нього, він уже показав би його. Всі турки — брехуни. І я тільки тебе хочу заспокоїти.