— Двоє дітей у мене.
На очі курдові навернулися сльози.
Добо вів далі:
— Я випущу тебе з фортеці, але ти мусиш точно виконати одне доручення.
— Пане, я твій раб до смерті.
— Ти підеш до Дервіш-бея. В нього є маленький хлопчик-невільник. Скажи бею, нехай завтра зранку приведе хлопчика до тих воріт, які виходять на річку,— туди, де тебе взяли в полон,— і там він одержить за хлопчика те, що вимагає. Приходьте з білою хустиною. Зрозумів?
— Зрозумів, пане.
— Один з наших вийде за ворота. Він захопить з собою талісман Дервіш-бея. А ти візьмеш хлопчика в бея і передаси його нашій людині. Але дивіться, щоб ніхто не чіпав нашого посланця.
— Життям своїм за нього відповідаю.
— Цього мало. Поклянися серцем своєї матері, щастям своїх дітей, що чесно дотримаєш усіх умов.
— Клянуся, пане! — відповів курд.
Криштоф стояв тут же. Добо повернувся до нього.
— Іди, Криштофе, до рицарської зали. В кутку там валяється купа турецького скарбу. Знайди маленьку турецьку книжечку. Принеси її.
То був коран. Грамотні турецькі воїни всюди носили коран при собі. Книга була в шкіряній оправі зі стальним кілечком на ріжку. В кільце просмикувався шнурочок, і на ньому коран носили на грудях. Курд поклав палець на коран і поклявся. Потім упав до ніг Добо, поцілував землю і, щасливий, швидко пішов.
— Але, добродію,— тремтячим голосом промовив Гергей,— а якщо турок побачить, що ми обдурюємо його?
Добо спокійно відповів:
— Якби хлопчик був у нього, він уже показав би його. Всі турки — брехуни. І я тільки тебе хочу заспокоїти.
Гергей квапливо попрямував до вежі, аби ще до світання трохи відпочити. Серце його калатало.
Коли він проходив біля порохового млина, хтось у тіні шепнув:
— Тс-с!
Гергей подивився туди і побачив цигана. Підводячись із солом'яної підстилки, Шаркезі таємниче махнув рукою, прикликаючи його.
— Ну, чого тобі? — знехотя спитав Гергей.
Циган зіп'явся на ноги й прошепотів:
— Ласкавий пане Гергею, до нас шолудивая вівця затесалася!
— Ну!
— Увечері був я коло Старих воріт, лагодив підборідник шолома одному солдатові із Кашші й чув, як пан лейтенант казав своїм людям, що на час облоги солдатам належить виплачувати удвоє більше. Солдати ремствують, нарікають на пана Добо. Ось, кажуть, турки обіцяють нам усілякі блага, а він нічого доброго не обіцяє.
Гергею аж дух забило.
— І все це вони при тобі говорили?
— Та при всіх! Інакше б я вам не передавав, бо що мені їхній лейтенант! Я ж не його боюся, а турків.
— Ходи зі мною,— сказав Гергей.
Він розшукав Мекчеї. Той саме пояснював, як треба робити насипи.
— Пішто,— сказав Гергей,— послухай, що каже Шаркезі.
І він залишив їх удвох.
6
Вранці, коли Добо вийшов з палацу, Гегедюш чекав його в дверях.
— Добродію,— сказав він, прикладаючи руку до шапки й віддаючи честь,— мені треба вам дещо доповісти.
— Важливе?
— Не дуже.
— Ходімо зі мною. Розповіси там, нагорі, біля воріт.
Над воротами вже стояли Гергей, Мекчеї і Фюгеді. Від турків, що снували біля річки, їх захищав плетений тин.
Добо виглянув через тин униз і, повернувшись до Гергея, спитав:
— Ще нема нікого?
— Нікого,— відповів Гергей, кинувши погляд на Гегедюша.
Гегедюш підніс палець до шапки. Гергей теж. Але глянули вони один на одного холодно.
Добо мовчки дивився на Гегедюша, чекав його донесення.
— Добродію,— заговорив Гегедюш,— я мушу вам доповісти, що поміж солдатами спостерігається деяке невдоволення.
Очі Добо широко розкрилися.
— Це так! — Гегедюш стенув плечима і, кліпаючи, відвів погляд.— Серед них є старі солдати, котрим відомо, що в періоди облоги гарнізонові фортеці завжди і всюди дають додаткову платню... Вчора всі чекали, що одержать ці гроші. Під вечір деякі вже бурмосились. Я собі подумав, що коли полаєш їх, то ще більше розізляться, і тому дозволив їм висловитися, навіть пообіцяв доповісти вам, пане капітан, про їхні вимоги.
Обличчя Добо стало суворим.
— Насамперед, пане лейтенант,— сказав він,— вам не слід забувати, що фортеця — не місце для перешіптувань. А що стосується грошей, які виплачуються під час облоги, хай той, хто б'ється ради грошей, а не за батьківщину, прийде сюди, і він одержить гроші.
Добо відійшов від лейтенанта і перехилився через тин.
— Ідуть! — вигукнув Гергей. Здавалося, від хвилювання в нього серце вискочить з грудей.