Стіл був накритий зеленим сукном. На столі стояло розп'яття, поряд горіли дві свічки. В кутку зали чекав кат у суконному червоному вбранні. Біля нього на сковороді тліло розпечене вугілля. У руці кат тримав міхи. Поруч зі сковородою лежали шматки свинцю і кліщі.
Добо мав на собі чорний суконний одяг, на голові — шолом з капітанським султаном із орлиних пер. На столі перед ним лежав аркуш чистого паперу.
— Друзі! — похмуро сказав він.— Ми зібралися тут для того, щоб розслідувати справу лейтенанта Гегедюша і його спільників. Вчинки цих людей свідчать про те, що вони зрадники.
Добо подав знак, щоб завели ув'язнених.
Гергей встав.
— Панове,— сказав він,— я не можу бути суддею у цій справі: я недруг підсудного. Прошу зняти з мене обов'язки судді.
За ним піднявся Мекчеї.
— Я можу бути лише свідком,— сказав він.— Ніхто не може бути одночасно і суддею, і свідком.
— Будьте свідком,— сказали йому з-за стола.
Гергей пішов.
Мекчеї вийшов до передпокою.
Стражники ввели Гегедюша, трьох його спільників і турка.
Гегедюш був блідий і не наважувався підвести очей, під якими темніли широкі круги.
Добо залишив у залі тільки його, звелівши решту підсудних вивести.
— Слухаємо вас,— сказав він.— Розкажіть, як ви привели у фортецю турків.
Гегедюш таки знайшов у собі сміливість і почав, хоча й недоладно, виправдуватись:
— Я хотів заманити турків до водосховища. Здавати фортеці я й не думав. Водосховище велике. Ми там у стіні виявили вузенький прохід. Я хотів відзначитись, я сам хотів знищити тисячу турків.
Добо спокійно вислухав його. Офіцери теж не ставили йому ніяких запитань. Коли Гегедюш замовк, Добо наказав відвести його вбік і по черзі став викликати солдатів.
— Ми мусили скоритися наказові пана лейтенанта,— сказав перший солдат, чоловік років сорока, з безбарвним обличчям. Весь його одяг був забруднений.— Ми солдати, а нам наказували!
— Що вам наказували?
— Стояти біля водосховища, поки пан лейтенант не приведе кілька турків.
— А він сказав, навіщо приведе турків?
— Ми мали обговорити з ними питання про здачу фортеці.
Добо глянув на лейтенанта. Гегедюш затряс головою.
— Неправда! Він бреше!
— Я? — ображено вигукнув солдат.— Хіба ви, пане лейтенант, не казали, що турок обіцяє всілякі блага, а від пана Добо нічого хорошого не варто чекати? Казали, що Добо не хоче навіть виплатити додаткових грошей, які належить виплачувати в час облоги.
— Він бреше! — повторив Гегедюш.
Завели другого солдата. Він теж здавався наляканим. Його довге чорне волосся було заліплене багнюкою. Солдат зупинився, розгублено витріщивши очі.
— Що ви робили біля водосховища?
— Чекав турка,— відповів солдат.— Пан лейтенант Гегедюш сказав, що не сьогодні-завтра турки самі візьмуть фортецю, і тоді ми всі загинемо, то краще, коли ми самі її здамо.
Ввели й третього солдата. Зовсім молодий, жовтороте пташеня, у розірваних на колінах, виблідлих червоних штанях.
— Я нічого не знаю,— пробелькотів він.— Мені сказали стати до водосховища, а для чого — я не знаю.
— Пан Гегедюш не казав, що було б добре знайти спільну мову з турками?
— Казав.
— Коли він сказав про це вперше?
— Увечері після великого приступу.
— А що саме він казав?
— Ну, сказав, що... він сказав, що... нас мало, а їх багато і що жодна фортеця не вистояла, хоча і йшли тоді турецькі війська нарізно, у двох напрямах.
— Говорив пан лейтенант Гегедюш що-небудь про додаткові гроші, які слід виплачувати в час облоги?
— Говорив. Він казав, що у такий час в інших фортецях видають подвійну платню.
— А що він сказав про здачу фортеці?
— Сказав... сказав, що турки все одно візьмуть фортецю, то ж краще ми матимемо від них нагороду, аніж смерть.
— А що відповіли солдати?
— Нічого. Ми просто розмовляли біля вогнища, коли турки до нас кричали.
— Ви їм відповідали?
— Ні. Тільки пан лейтенант перемовлявся з ними уночі.
— А як він говорив з ними?
— Через вилом біля Старих воріт. Підходив туди і тричі розмовляв.
— З турком?
— З турком.
— І що він сказав, коли повернувся?
— Сказав, що турок всіх відпустить, нікого не чіпатиме, нікого не заріже. А тим, хто з Кашші, ще на додаток видасть по десять золотих. А обидва паші надішлють листа з печаткою, що не порушать слова.