— Скільки солдатів чули це?
— Чоловік десять.
— А чому ви мені не доповіли? Ви ж присягали не вести розмов про здачу фортеці?!
Хлопець мовчав.
Добо вів далі:
— Хіба не було вашим священним обов'язком негайно доповісти комендантові фортеці про розмови пана лейтенанта.
— Ми не осмілювалися.
— Тобто, ви домовилися здати фортецю. Хто ще пішов на це?
Хлопець пригадав тільки два прізвища. Потім почав виправдовуватись:
— Ми, ласкавий пане комендант, не домовлялися. Ми тільки підкорялися. Завжди говорив сам пан лейтенант, він наказував нам.
У стіну влучило гарматне ядро — стіна задрижала. Панцири, підвішені на жердини, задзвеніли. На підлогу посипалася штукатурка.
Добо глянув на суддів.
— Ще хтось питатиме?
Судді, що сиділи за столом, завмерли в мовчанці. Нарешті суддя-рядовий запитав:
— А ті десять солдатів, що чули лейтенанта, погоджувалися здати фортецю туркам?
Хлопець, блідий як стіна, стенув плечима.
— Якщо офіцер каже, як можуть солдати йти проти?
Більше запитань не було.
— Ще маємо допитати турка,— сказав Добо.— Введіть його.
Перш ніж підійти до столу, турок тричі низько вклонився і зупинився, зігнутий зі схрещеними руками на грудях.
— Ти розумієш по-угорськи?
— Розумію, пане.
— Як тебе звати? — спитав Добо.
— Юсуф.
— Юсуф, тобто по-угорськи Йожеф. Та стань же ти прямо!
Турок випростався. Був це акинджі років під тридцять. Кремезний, міцної статури чоловік. Перебитий ніс і багровий шрам на голеній голові свідчили, що він не новачок у боях. Видно було по очах, що він не слав усю ніч.
Відповідаючи на запитання, турок розповів, що вже десять років бере участь у походах на Угорщину і що саме він був біля вилому в стіні, коли Гегедюш уперше крикнув: «Гей, турки! Хто з вас тямить по-угорськи!»
— Бреше! — захрипів Гегедюш, побілівши увесь як полотно.— Золтаї теж завжди перемовляється з турками.
— Я? — обурився Золтаї.
— Так, ти перемовляєшся. Коли турки йдуть на приступ, ти їм завжди щось викрикуєш.
Збліднувши од люті, Золтаї зірвався на ноги.
— Я вимагаю розпочати проти мене слідство,— сказав він.— Після цього я не маю права сидіти у суддівському кріслі. В час бою я, може, справді кричу і лаюсь. Та це не гріх! Бо ж хіба це розмови з ворогом?
Добо заспокоїв його:
— Всі ми знаємо твій звичай. Інші теж лаються у захваті бою. Але ти настільки розлютився на підсудного, що ми змушені звільнити тебе від обов'язків судді.
Золтаї вклонився і вийшов.
Добо знову спрямував погляд на турка.
Той, калічачи угорські слова, розповідав, що Гегедюш мав розмову біля Старих воріт з одним агою, а після і з самим Арслан-беєм. Від бея він зажадав слова честі й сто золотих на додачу. Сказав, що запустить турецьке військо до фортеці, хай лише бей веде підкоп біля самих воріт — там, де звично б'ють у великий мідний барабан. Він (турок показав на Гегедюша) сказав, що якось уночі лазив до водосховища і наштовхнувся на підземний хід, який, правда, біля самих воріт завалено. Стоячи коло завалу, він чув, як нагорі б'ють у мідний барабан і ходять солдати. Отже, багато копати не доведеться. Він сам готовий чекати в проході рівно опівночі, але має бути впевнений, що не чіпатимуть кашшайських солдатів, які стоять біля Старих воріт. Домовились. Опівночі Гегедюш повів їх з ліхтарем. Прийшли яничари, асаби й піади. Три тисячі чоловік рушили в підземний хід. І ще бог знає скільки тисяч чекало за муром того часу, коли перед ними відчиняться двоє воріт. Але сталося так, що на розі водосховища ліхтар Гегедюша вдарився об камінь і погас. Далі вже лейтенант вів передовий загін у темряві. Він добре знав дорогу, але кам'яні закраїни великого водосховища надто вузькі. І хоча Гегедюш навіть у темряві не розгубився, солдати головного загону так юрмилися і напирали один на одного, що чимало їх попадало у воду.
— А чи ти чув,— запитав Добо,— що Дервіш-бей вкрав сина одного з наших лейтенантів?
— Чув,— відповів турок.— Ось уже два тижні, як хлопчика шукають по всіх наметах. Бей наказав шукати його. Чи хлопчика знову викрали, чи він сам на третій день після прибуття кудись утік — не знати.
Добо подивився на Гегедюша.
— Негіднику! — сказав він.
Гегедюш упав на коліна.
— Змилуйтеся! Пожалійте мене! — белькотів він, плачучи.— Я помилився, втратив голову...
— Зізнаєшся, що хотів здати фортецю ворогу?
— Зізнаюся. Тільки помилуйте. В мене діти, і ви розумієте...