Голос його обірвався.
Суд тривав не більше години.
Через годину лейтенант Гегедюш теліпався на шибениці, нашвидкуруч збитій посеред ринкового майдану.
А Фюгеді проголошував обложенцям:
— Так закінчить кожен клятвопорушник — офіцер він чи рядовий воїн — кожен, хто надумає здати фортецю ворогові.
Трьом провинним солдатам тут же під шибеницею відрізали праве вухо. Решту сімох закували в ланцюги й послали на роботу в середині фортеці.
А турка скинули з високого західного муру фортеці, і він упав, зламавши шию, до своїх.
Народ у фортеці побачив, що Добо не жартує.
8
Материнська любов, ти сильніша за все на світі! Ти — втілене сонячне сяйво, священний вогонь, який іде з серця господнього, могутня ніжність, яка самої смерті не страшиться! Ти полишила надійний притулок, м'яке ложе, всі свої скарби, щоб крізь тисячу смертей дійти до своїх улюблених, рідних. Ти спустилася в глиб землі й кволою рукою пориваєшся пробити стіну, на яку марне кидається з несамовитим ревом сотня тисяч озброєних диких звірів. Для тебе не існує неможливого: коли йдеться про тих, кого ти любиш, ти готова витерпіти будь-які страждання, тортури і вмерти разом з тим, кого любиш. Ти незбагненна й дивна, і я дивуюся з тебе, жінко! Як у живій воді, купаюся в променях сонця материнського!
Дві ночі й два дні йшли вони під ветхим склепінням в холоді й мокречі, пробиваючись крізь завали підземелля. Іноді завал тягнувся лише кілька кроків, і вони долали його за годину. Та подекуди їм доводилося розбирати каміння, а це було ділом незвичним для слабої жіночої руки і для тендітного п'ятнадцятирічного юнака.
Увечері третього жовтня, коли табір заснув, вони рушили в дорогу, взявши з собою всі свої припаси.
За їхніми підрахунками вони були від фортеці за якихось сто кроків і сподівалися, що повертатись назад уже не доведеться.
Працювали, копали безперестану всю ніч.
Там, під землею, вони не могли знати, коли світало, коли сходило сонце. Чули тупіт коней, що возили землю і хмиз, чули гуркіт фортечних гармат. І в глибині земній гадали собі: «Йде нічний приступ!» — і працювали з ще більшим завзяттям, щоб якнайскоріше проникнути у фортецю.
А нагорі зазоріло, почало благословлятися на світ, і врешті з-за боршодських гір зійшло сонце. Слуги гендляра, побачивши, що намет опустів, зазирнули досередини. Відсунуте жорно, зяюча яма дуже здивували їх. І оскільки кінні солдати збирали неподалік сушняк, то гендляр поквапливо підбіг до одного делі-аги і, тремтячи від радості, доповів:
— Пане, я передам фортецю в руки турецьких воїнів! Вночі я виявив підземний хід.
Все стовписько акинджі, генюллю і гуребів полишили сушняк і коней напризволяще. Сурми й дудки заграли збір. Солдати різних загонів, змішавшись разом, побрязкуючи зброєю, гомінливим юрмищем тіснилися біля входу до підземелля.
Їх повів гендляр із смолоскипом у руці.
А двоє наших подорожан, змоклі, втомлені, розгрібаючи каміння, поповзом просувалися вперед. В одному місці дорога знову пішла вниз. Каміння там було сухе. Звідти підземелля стало розширюватися, і вони потрапили до великої вологої трикутної підземної зали.
— Ми, напевно, під аркою фортечного муру,— висловив здогад Міклош.
— Ні, ми вже за муром, всередині фортеці. Тут колись могло бути зерносховище або конюшня,— зауважила Ева.
По двох кутках зали каміння осипалося. У якому ж напрямі пробиратися далі? Один осип нагадував сідло. Тут же в стіні виявили дірку, в яку проходив лише кулак.
Збоку від другого осипу чорніла вузька щілина.
— Як видно, дорога звідси теж на два боки розходиться,— сказав Міклош.— Знати б, котрий хід розбирати!
Він піднявся на купу обваленого каміння і приставив свічку до зяючої щілини.
Полум'я заколивалося.
Те ж саме Міклош проробив і біля лівої щілини. Але там вогник лишився нерухомим.
Міклош прикріпив свічку до своєї шапки і вчепився за верхній камінь. Ева допомагала. Камінь, гуркочучи, перекотився через решту.
— Ну, тепер іще разочок! — вигукнув Міклош.
Вони знову піднатужилися, але камінь не піддавався.
— Давайте спершу виберемо з боків маленькі камінчики.
Міклош узяв лопату і поштрикав нею довкіл каменя. Потім знову в нього вчепився. Камінь захитався. Міклош, глибоко зітхнувши, витер обличчя.
— Втомився!
— Відпочинемо,— теж відсапуючись, відповіла Ева.
Вони сіли на камінь.
Міклош притулився до стіни і тієї ж миті заснув.