Його підняли нагору.
Біля могильної ями нікого не було, крім двох священиків і двох селян, які опускали вірьовки. Вони з подивом оглядали Еву, яка, непритомна, лежала на траві, куди її поклав Варшані.
— Принесіть води! — сказав селянам Варшані.
Але тієї ж миті всіх оглушив пекельний гуркіт і осліпило полум'я: з Церковної вежі вихопився вогненний смерч, велетенським грибом метнувся до небес, вихором закружляв у повітрі почорнілі дошки, колоди, каміння, шматки дерева й людських тіл.
Вибух струсонув фортецю з такою силою, що всі захитались і попадали, наче їх причавила незрима велетенська рука. На землю дощем падало каміння, краплі крові, зброя, бондарні клепки і тріски.
Після вибуху кілька хвилин стояла мертва тиша.
Мертва тиша панувала і в фортеці, і за її мурами, в турецькому стані.
Всі розгублено озиралися, сторопілі, оглушені.
Чи небо повалилося на землю, чи земля розверзнулася і перетворилася в пекло, яке вивергає полум'я, готове втопити весь світ у вогненній зливі,— ніхто не знав.
«Турки вготували нам погибель!» — такою була перша і єдина думка всіх мешканців фортеці.
«Фортеця загинула!» — одне-єдине почуття охопило всі серця, перетворило їх у камінь.
Біля підніжжя Шандоровської вежі Гергей зв'язував кварти, наповнені «пекельним зіллям». Хвилею вибуху його відкинуло до щитів, що висіли на стіні.
Він підвів голову. В небі червонів вогняний смерч, а в його вирві кружляло чорне млинарське колесо. Над колосом сторч головою кружляв чоловік, поруч з ним — відірвана нога.
У Гергея ще вистачило самовладання стрибнути під склепіння вежі. І там він завмер, приголомшений усім, що сталося.
Та за хвилину всі заворушилися. Люди забігали, заметушилися, покидавши зброю, бігли солдати, кричали жінки, гасали, позривавшися з прив'язей, коні.
У турецькому стані вже лунали переможні вигуки, зводилися облогові драбини, і до фортеці хвилями ринули тисячі озброєних людей.
— Все! Кінець! — чутно було повсюди у фортеці серед стогонів і криків.
Розгублені жінки, схопивши дітей в обійми чи тягнучи їх за руки, бігли по зчорнілому від диму камінні і по обгорілих брусах. Всі шукали порятунку, але ніхто не знав, де його шукати.
Здавалося, саме небо втрутилося в цей гармидер: пішов чорний сніг. Чорний сніг! Він сипав і сипав так густо, що за десять кроків нічого не було видно, хоч в око стрель!
Це був попіл. Він засипав усю фортецю, наче хотів убрати її в чорне покривало.
На камінні й колодах валялися понівечені трупи, скривавлені, відірвані руки й ноги.
Добо з непокритою головою скакав на коні і, посмикуючи огира за поводи, гнав його туди, де стався вибух. По дорозі він підбадьорював солдатів, наказуючи їм зайняти свої місця.
— Нічого не сталося! — кричав він наліво й направо.— В ризниці було тільки двадцять чотири лагунки пороху.
Офіцери теж повискакували на коней і, за прикладом Добо, заспокоювали народ:
— Усі на свої місця! Вибухнули тільки двадцять чотири лагунки пороху...
Розгніваний Мекчеї ратищем зламаного списа лупцював оглушених і неслухняних солдатів.
— До зброї, собачий сину! На мур!
Зіскочивши з коня, він і сам схопив довжелезного списа і помчав на вишку.
— Хлопці, за мною! Сміливці, за мною!
Турків, які вилазили на мур, зустріли дружними пострілами.
Із внутрішнього майдану фортеці, не чекаючи нічиєї команди, солдати ринули на мури, і тут уже все пішло у діло: списи, шаблі, кирки.
Турки безладним юрмищем то лізли вперед, до фортечних мурів, то відкочувалися назад. Біля підніжжя фортеці панувало таке ж сум'яття, як і в середині неї.
Більшість обложенців кинулися до місця вибуху.
Гергей бачив із своєї вежі, як крізь поріділі пластівці попелу посунула до Церковної вежі строката турецькі рать.
— Зоставайся тут! — гукнув він Золтаї, а сам, оголивши шаблю, побіг до Церковної вежі.— Корчолаш! — гукнув молодшому сержантові.— Біжи за мною!
Сержант був усього за п'ять кроків від нього, але навіть не озирнувся.
— Мате Корчолаш! А бодай тебе!
Корчолаш, дивлячись собі під ноги, спокійно плентався далі.
Гергей підскочив до нього і схопив його за плече.
— Ти що, не чуєш?
Корчолаш подивився на Борнеміссу, наче щойно прокинувся зі сну. І лише тоді Гергей помітив, що в сержанта з обох вух тече кров. Оглух, бідолаха!
Залишивши його, Гергей побіг далі.
По дорозі він помітив казани, в яких варилася юшка для вартових, що змінювалися з караулу. У восьми величезних казанах клекотіла паруюча гаряча рідина, в якій плавали дрібно порізані шматочки м'яса.