— Вона сказала, щоб ми не допитувались її імені. Боїться, що ви, добродію, будете незадоволені її заявою у нас.
— Дайте-но мені її одяг.
Пані Балог принесла з передпокою брудний, вимазаний вапном костюм турецького солдата й маленькі жовті чобітки з острогами. В поясі було п'ятдесят з лишком угорських золотих монет. Зброї не виявилося, з пояса звисали тільки піхви шаблі.
— Обмацайте кишені.
В одній з кишень зашурхотів папір.
— Ось він! — Добо вихопив папір і чорними від кіптяви руками розгорнув складений лист пергаменту.
Це було креслення фортеці.
Крім креслень, у кишенях виявили тільки носовичок і пару зіжмаканих рукавичок. Обмацали всі шви одягу, навіть порозпорювали їх. Розпороли й чоботи.
Нічого.
— Чи нема чогось, бува, в ліжку?
— Ні,— відповіла пані Балог.— Я ж навіть сорочку свою дала бідоласі. Яка вона змордована... Мабуть, давно не спала. Вона прийшла підземним ходом, дорогою мертвих.
Добо покликав Варшані.
— Ти сказав: посланець.
— Так я її зрозумів.
— А сама вона точно не сказала?
— Та ми, пане, й не розмовляли. Мало не бігцем бігли підземним ходом.
— Яким підземним ходом?
— Та через поховальну яму.
— Так це що, там теж є підземний хід?
— Тепер уже нема, добродію.
— Скажи, а в турків достатньо припасів?
— Іноді приженуть по десять-двадцять підвід борошна та по отарі овець. Бог їх знає, де добувають. А рису не мають уже давно.
— Значить, вони ще не голодують?
— Поки що ні.
— Що ти ще про них знаєш?
— Тільки те, що вони ведуть підкоп з боку Кірайсеке.
— До фортеці?
— Напевно ж. Лагумджі працюють.
— А чому ти раніше не приходив? Ти мусив би доповісти про підвезення хмизу.
— Не міг пройти. Перед воротами поставили найсильніших яничарів. А в мене не було яничарського одягу. Якби я тільки спробував пройти, одразу б схопили.
— Що ж, тепер уже лишайся у фортеці. Йди до пана Гергея Борнемісси, доповіси йому, з якого боку ведуть підкоп. Потім повертайся сюди. Чекай мене коло дверей.
Добо все ще тримав у руці креслення. Він покликав Мекчеї.
— Візьми це креслення,— сказав йому.— На ньому позначені підземні ходи. А я й підозри не мав, що є на світі таке креслення. Негайно поклич мулярів і накажи замурувати всі проходи, які ще позалишалися незакладеними. Насамперед накажи закидати підземний хід біля поховальної ями.
Він дав іще кілька доручень обом зброєносцям, потім попросив налити в кадіб два відра води, помився і, переодягнувшись, начепив навіть поножі. І так ліг на лавицю, вкриту ведмежою шкурою.
Він володів здатністю забуватися сном у будь-який час дня чи ночі там, де його настигне втома. Солдати у фортеці стверджували, що капітан не спить ніколи.
10
Тільки під вечір вдалося Добо поговорити з Евою.
До цього часу Ева вже встала й одягла легке домашнє плаття. Знайшла вона його, певно, серед того одягу, що його, як першу здобич, приніс її чоловік ще під час першої вилазки з фортеці.
З торгів ці плаття продати не вдалося, їх повісили на цвях в одній з порожніх кімнат палацу — згодяться біднякам після облоги.
Добо викликав Еву в час вечері.
— Хто ви, добродійко? — були його перші слова, звернуті до неї.
Він одразу помітив, що перед ним не проста жінка.
За спиною Добо стояв зброєносець Балаж. Пані Балог вже поралась у кімнаті, подала на стіл червоне вино до печені з баранини і на додачу до двох воскових свічок запалила ще й третю.
— А може, було б краще, коли б ми поговорили віч-на-віч? — втомлено відповіла Ева.— Не через пані Балог. Але я думаю, пане Добо, що навіть ви самі не захочете, аби всім стало відоме моє ім'я.
Добо подав знак, і зброєносець вийшов. Пішла до сусідньої кімнати і пані Балог.
— Я дружина Гергея Борнемісси,— сказала Ева, і по її обличчю потекли сльози.
Добо випустив ніж з рук.
Евині очі були сповнені тривоги, але вона вела далі:
— Я знаю, що в такому місці і в такі дні присутність дружини небажана. Але повірте, пане Добо, я нікому не завдам клопоту. Я прийшла не для того, аби своїми жалями відвернути чоловіка від ратних справ...
— Сідайте, будь ласка,— сказав Добо.— Вибачте, що я приймаю вас за трапезою. Чи не бажаєте повечеряти зі мною?
— Спасибі вам, я не хочу їсти,— тихо відповіла Ева й сіла на стілець.
Настала довга мовчанка. Нарешті Добо запитав?
— Гергей знає, що ви тут?