Выбрать главу

Адже навіть Евин батько, понівечений старий, теж був у фортеці. Вона не раз бачила, як він шкандибав повз палац, несучи на плечі лук завбільшки з нього самого. Колчан бував то порожній, то набитий стрілами. Ева ледь стримувалась, щоб не гукнути: «Тату! Рідний мій! Бережи себе!»

Коли того дня гримнули гармати, вони, обидві в сльозах, кинулися одна одній в обійми.

— Помолімося, донечко!

— Помолімося, тітонько!

Вони поставали на коліна й молилися, припадаючи обличчям до землі.

Одночасно з ними в усіх куточках Верхньої Угорщини щодня і щоночі молилися тисячі дружин і матерів. У далеких селах молитовно стулялися рученята малят: невинні крихітки молилися за своїх батьків, які боронили Егер, не шкодуючи життя.

«Боже, порятуй і вбережи мого татуся! Поверни нам батька рідного!»

Розлягалися перекати пекельного гуркоту і грому, невмовкна гарматна стрілянина, завивання сурм і крики: «Ісусе!», «Аллах!» Фортецю оповили важкі хмари диму.

Знову понесли поранених. Першого несли на ношах, почорнілих від крові. Це був молодий солдат з восковим лицем. Йому відірвало ногу аж по коліно. Голярі перев'язали його сяк-так, нашвидкуруч. Та й чого з ним морочитись?! Аби підтримати в нім на дві-три години надію?.. Все одно стече кров'ю.

Пронесли другого, третього, четвертого. Лице одного солдата перетворилося на шмат кривавого м'яса. Очей нема, стирчать лише зуби. Ще в одного на шиї стирчить стріла. Її треба витягти. Третій притискає руку до правого боку. Рука вся в крові, наче на ній червона рукавичка. Поміж пальцями цебенить кров. Солдат сідає на землю і мовчки чекає, коли смерть затуманить йому очі.

Біля палацу промайнув на коні Добо. За ним навздогін, але далеко відставши, біг Криштоф.

«А де другий зброєносець? — питає страдницький погляд матері.— Он він біжить до Шандоровської вежі. Певно, з якимсь дорученням. Слава богу! Ой!..»

Поранених уже стільки, що всі тринадцять голярів крутяться як очманілі. Разом із закривавленими пораненими приносять і три турецьких прапори. Лемент, зойки турків стають пронизливішими. Густою пеленою огортає пороховий дим східну й північну вежі, доходить аж до палацу. Як це трапляється взимку в густому тумані, за три кроки хоч в око стрель.

— Господи милосердний! — благально вимовляє пані Балог.— Що ж це буде з нами, коли турки сюди увірвуться?

— Я вмру! — відповідає Ева. Вона вже бліда мов полотно.

Ева йде до зброярської зали, виносить звідти буденну шаблю Добо, роздумуючи, кладе її на стіл.

У відчинене вікно залітають стогони й хрипіння поранених.

— Ой, очі мої! — бідкається один.— Більше не бачити мені світу божого!

— Тепер мені пряма дорога в жебраки! — стогне ще один.— Обидві руки мені відрізано.

Довкіл голярів уже стільки поранених, що їх не встигають перев'язувати. А помагають же й жінки! Зблідлі, вони клопочуться разом з голярами, промивають, прикладають галуни і перев'язують рани.

— Господи, допоможи нам! — молитовно благає молодий хлопчина. Він сидить у закривавленій сорочці, притиснувши обидві руки до живота. Йому списом розпороли живіт.

Пані Балог уся тремтить.

— Ми повинні вийти,— каже вона. Обличчя її спотворене стражданням.— Треба допомогти голярам.

— Мені теж виходити? Я піду! Ні власне слово честі, ні наказ Добо не можуть зупинити мене в такий час. Я мушу доглядати поранених.

Вітер розвіює дим. Пані Балог прочиняє двері і дивиться в бік Казематної вежі. Поміж клубами диму вона бачить, як Добо з усієї сили б'є по голові турка, що видряпався на мур, і зіштовхує мертвяка вниз.

За спиною Добо стоїть зброєносець Балаж у сталевому шоломі з опущеним заборолом. Він під пахвою тримає списа, булаву і другу шаблю свого пана.

Сонце раз по раз прозирає крізь хмари й дим. І хоча настала холодна осіння пора і холоднеча проймає до кісток, але тим, хто зараз б'ється, парко, наче влітку. Добо зриває з голови шолом і кидає його Балажу. Потім вихоплює з-за пояса хустину й витирає мокре від поту обличчя.

Тепер він б'ється з непокритою головою.

Зброєносець, не знаючи, куди подіти позолочений шолом, надіває його собі на голову.

І знову все ховають густі клуби диму.

Розвійся, диме, розлетися!

І, мовби почувши крик материнського серця, клуби рідшають. Видно, як Балаж стоїть на мурі й напружено стежить за тим, як б'ється Добо.

— Відійди трохи далі! Опустися нижче! — кричить мати, наче може почути її в цьому пекельному гуркоті син.