— Та я ж питаю про лейтенанта Гергея.
— Про Гергея?
Носії перезирнулися:
— Марить.
Селяни поплювали собі на долоні, взяли ноші з двох боків і підняли їх.
— Люди! — майже крикнула Ева.— Скажіть же мені, чи живий пан лейтенант Гергей Борнемісса?
Питання прозвучало так владно, що обидва селянина відповіли одночасно:
— Ясна річ, живий!
— А поранений?
— В руку і в ногу.
— Несіть мене до нього.
Селяни зупинились.
— До нього? — перепитав один і гукнув нагору вартовому.— Агов, герою! Де пан Гергей?
— Що треба? — долинув згори голос Гергея.
— Ваша милість, тут зброєносець Балаж. Він хоче вам щось сказати.
Нагорі почулися кроки. Гергей, накульгуючи, спускався східцями. В руці у нього був ліхтар. У ліхтарі горіла свічка.
Він спинився і сказав, звертаючись до когось:
— Що робиться! Мертвих стільки, що й за два дні їх не прибрати!
— Де там за два, і за чотири не встигнемо! — хрипким голосом відповів хтось.
Ліхтар наблизився.
— Зніміть з мене шолом,— сказала Ева.
Селянин підніс руку до її підборіддя і взявся за пряжку ремінця.
Цієї ж хвилини підійшов Гергей.
— Бідний Балажко! — сказав він.— Який я радий, що ти живий!
Селянин спробував відстібнути і зняти шолом, але Еву обпік нестерпний біль.
— Ой! — скрикнула вона не своїм голосом.
Підкладка шолома прилипла до закривавленого волосся, а селянин не знав, що у зброєносця і на голові рана.
Гергей поставив ліхтар, нахилився.
Ева побачила, що обличчя Гергея чорне від кіптяви, вуса і вії обсмалені, на правій руці товста перев'язь.
Але і її обличчя було невпізнанне — на нім запеклася кров, налипла кіптюга. На цьому закривавленому обличчі світлими плямами вирізнялися лише білки очей.
Усе єство Гергея пронизав якийсь благодатний теплий струмінь. Таке ж відчуття огорнуло його й тоді, коли, розшукуючи млинарське колесо, він побачив у вікні палацу ці ж очі.
— Гергею! — тихо промовила жінка.
— Ево! Ево!.. Як ти потрапила сюди?
У голові блискавично промайнуло все, що він чув про свого сина, згадалося й те, що він помітив нині в поведінці жінки, яку сприйняв за зброєносця. І лише тієї миті до серця Гергея дійшло найскорботніше. І по закіптюженій від пороху щоці його покотилися великі й гарячі сльози.
22
Три дні виносили турки мертвих після того страшного приступу. Тягали їх і дервіші, і неозброєні асаби.
Біля підніжжя мурів мертвяки лежали купами. В ровах стояли калюжі крові, подекуди навіть довелося прокласти містки — інакше не пройти. Побіля трупів валялися поламані щити, понівечені бунчуки, шаблі, списи, стріли, рушниці. Над землею висів жахливий трупний сморід.
Вдень і вночі тягали турки своїх мертвяків. Лише з-під зовнішніх укріплень довелося винести вісім тисяч трупів. Останнє тіло винесли на третій день, коли вже пострілами доводилося відлякувати зграї ворон.
Але й угорців полягло багато. Першого ж ранку після приступу священик Мартон проспівав похоронні католицькі молитви одразу над трьомастами небіжчиками.
Триста полеглих лежали довгими рядами довкіл братської могили. Посередині витягнувся священик Балінт у білій сорочці і єпітрахилі. Поруч з ним лежав обезголовлений старий Цецеї, вісім лейтенантів, зброєносець Балаж з матір'ю, макларський мірошник Мате Сьєр, фелнеметський коваль Гергей Гашпарич, дружина Ференца Ваша, жінки і багато, багато інших закривавлених мертвяків. Лежали тут і трупи, яких не можна було впізнати. Ось лише одна голова, а поруч — тільки рука чи закривавлене лахміття, а в ньому взута в чобіт нога.
На похорон прийшли всі офіцери, що лишилися в живих. Сам Добо стояв з непокритою головою, тримаючи в руках прапор фортеці.
Коли священик покропив небіжчиків святою водою, заговорив Добо. Скорботною була його промова.
— Знявши шолома, стою я перед вами, дорогі мої соратники. Ваші подвиги героїчні, бо ви у крові і у вогні життя свої поклали за святе діло! Душі ваші вже там, за зорями, у одвічній вітчизні. Хай буде благословенним ваш прах і нині, і в майбутньому! Я схиляю перед вами, славні герої, бойовий прапор фортеці. Ви полягли за вітчизну. Вам уготована нагорода на небесах. Прощайте! Ми зустрінемось у сяєві вічного життя, перед лицем короля Іштвана.
І мертвих одного за одним опускали в могилу під салют фортечних гармат.
З неба сипав лапатий сніг.
Неділя, шістнадцяте жовтня. Пополудні Добо здрімнув годинку, та як тільки зігнав сон з очей, сів на коня і поскакав до Шандоровської вежі.