— Ні, він тільки попередив мене, щоб я був гідним свого щастя.
— А ти вважаєш, що будеш щасливим з тією дівчиною?
Юнак усміхнувся.
— Ви, вчителю, тільки гляньте на неї, то більше не питатимете, чи буду я з нею щасливий.
Кінь Гергея загарцював і вирвався вперед.
Вони в'їхали в лісові нетрі. Довелося злізти з коней. Гергей ступав попереду. Він знав, що за хащами заховалося його село.
Коли вони з'їхали у видолинок, назустріч їм з хат повибігали жінки.
— Герге! Авжеж, наш Гергей! — голосно вигукували вони.
Гергей махав їм рукою, кланяючись наліво і направо:
— Доброго дня, тітко Юці! Доброго дня, тітко Панні!
— А панів нема вдома! — крикнула одна з жінок.
Гергей похнюпився, осадив коня.
— Що ви сказали, тітонько?
— Немає їх. Поїхали.
— А куди ж?
— У Буду.
Гергей обімлів.
— Всі поїхали?
Наївна юнацька мрія! Він сподівався, що почує у відповідь: «Ні, панночка зосталася вдома».
— Авжеж, усі. З ними поїхав і наш священик.
— А коли?
— Після святого Георгія.
— Але ж хтось залишився?
— Один турок.
Гергей розчаровано звернувся до священика:
— Вони переїхали в Буду. Монах Дьердь уже давно подарував їм свій дім. Але я не розумію, чому про це мене не повідомили? Адже на масляну я гостював у них.
— Що ж, виходить, зосталися ми без обіду.
— Турок тут.
— Який турок?
— Цецейський турок Туліпан. Тут усе залишено на нього. От ми і біля кладовища. Давай зайдемо хоч на хвильку. Там спочиває моя мати.
Кладовище заховалося в заростях бузку. Довкола самі дерев'яні хрести, та й то всі нетесані. Імені немає на жодному.
Священик зліз з коня, став на коліна й почав голосно молитися:
— Владико живих і мертвих, змилосердься над нами з небес, упокій душу доброї матусі, що тут спочиває, подаруй щасливе життя бідолашному сироті, який стоїть ось тут на колінах. Амінь!
Він пригорнув Гергея до себе і поцілував його.
Панський дім стояв майже навпроти кладовища. Ворота були відчинені, й кругловида рум'яна молодичка, привітно усміхаючись, поглядала на прибульців.
— Доброго вам дня, тітко Туліпан,— привітався Гергей.— А де ваш чоловік?
Бо відчиняти ворота належало Туліпану.
— Він п'яний,— відповіла жінка.
— Справді п'яний?
— Авжеж. Щодня викрадає в мене, негідник, ключ від льоху, хоча я постійно міняю схованку.
— А ви не ховайте. Пив би досхочу — стільки б не пив.
— Еге, не пив би. Жлуктить вино, а працювати не хоче, проклятущий!
І справді, в холодочку під тутовим деревом сидів смуглявий чоловік. Біля нього стояв зелений полив'яний глек з вином. Він ще не захмелів настільки, щоб від нього не можна було забрати глечика. Поруч нього сидів його синок, шестирічний босоногий хлопчик з такими ж чорними очима, як у батька.
Цецеї помилував цього турка за його вміння грати в шахи. Згодом з'ясувалось, що грати з ним в шахи нема сенсу, його можна використати з більшою користю для праці в домашньому господарстві. Особливо гарний був з турка куховар. Його батько працював кухарем у якогось паші. Жінки полюбили його за те, що він навчив їх готувати плов, береки й варити шербет. А Цецеї полюбив турка за те, що він зробив йому дерев'яний протез руки: на цьому протезі були й пальці. Коли Цецеї натягав рукавички, ніхто б і не сказав, що в нього дерев'яна рука. Старий навіть пробував стріляти нею з лука. Отоді-то й призначив він турка своїм найближчим помічником.
Якась молодиця зосталася без чоловіка, він загинув у бою, турок уподобав її собі, і вони побралися. Звичайно, він мусив спочатку перейти в християнську віру. І став Туліпан таким добрим угорцем, наче народився на угорській землі.
Коли Туліпан угледів юного панича й священика, він підвівся із землі й за турецьким звичаєм схрестив руки на грудях. Хотів ще й вклонитися. Але зробити цього не наважився, бо побоявся впасти долілиць, тому лише поштиво кивнув головою.
— Ех, Туліпане! — сказав Гергей докірливо.— Ти все п'єш і п'єш?
— Пити треба,— серйозно відповів Туліпан.— Я був турком до двадцяти п'яти років і не брав у рот вина, тепер мушу надолужувати.
— Але якщо ти п'яний, хто ж нам зварить тоді обід?
— Моя жінка,— відповів Туліпан, тицяючи вказівним пальцем у бік дружини.— Вона зварить і локшину з сиром. Ще й яку смачну!
— Але ми хочемо плову!
— І плов вона зготує. Вона вміє.
— А де господар?
— У Буді. Він написав нам звідти. Наші господарі переїхали туди. Їм дістався у спадок будинок. Панночка сидить у тому домі, як ружа в садочку.