Коли я йшов, ти ще спав. Цілую тебе.
Гергей незрушно дивився на лист.
Смерть?.. П'ятнадцятирічний юнак ще не розуміє значення цього слова. Зараз йому уявляється лише одне: у нього на очах посеред диму й вогню розлетиться на шматки тіло турецького султана.
Гергей засунув у кишеню торбинку з каблучкою, листа й вийшов. Швидко попрямував через подвір'я до Туліпана.
— Туліпан! — звернувся він до турка, що лежав під навісом.— У тебе знайдеться щось із турецької одежі?
— Ні,— відповів Туліпан,— жінка пошила з неї собі й дитині камізельки.
— І чалми вже немає?
— З неї жінка нашила сорочечок. Чалма була з тонкого полотна.
Школяр сердито ходив туди й сюди попід навісом.
— Що ж мені робити? Порадьте! Сьогодні головною дорогою проходитиме турецьке військо разом із султаном. Я хочу побачити султана.
— Султана?
— Еге ж.
— Це можна.
У Гергея аж очі заблищали.
— Справді? А як?
Біля самої дороги стоїть скеля. І не одна, а дві — одна навпроти одної. Залізьте на вершину, голову закрийте гіллям і побачите всю рать.
— Тоді негайно одягайтеся, Туліпане, поїдете зі мною. А дружина нехай покладе нам у торбу харчів. Можете взяти з собою й плесканку.
Почувши слово «плесканка», Туліпан одразу пожвавішав. Похапцем накинув на себе одежину і гукнув до дружини, що годувала курей.
— Юлішко, голубонько, ходи-но сюди, хутко, моя люба зіронько!
Жінка кинула останню жменю зерна куркам і повернулася.
— Чого вам?
— Плесканку, моя перлинко! — мовив Туліпан, посміхаючись.
— Грім і блискавку у вашу пельку! Досі починали пиячити з обіду, а тепер уже з самого ранку?
— Ну-ну, ягнятко моє маленьке, стамбульська цукерочко, це не для мене, а для панича.
— Панич не п'є вина.
— Я справді не п'ю,— усміхнувся Гергей,— але нам треба зараз вирушати, нас не буде до вечора, отож я не хочу, щоб Туліпана мучила спрага.
— Ви зараз їдете? Куди ж ви зібралися, паничу?
— Хочемо, тітко Юлі, глянути, що воно за таке турецьке військо. Сьогодні турки переходять через Мечек.
Жінка злякано здригнулася.
— Турецьке військо? Дорогенький мій паничу, благаю вас, не їдьте ви туди!
— Це вже вирішена справа. Я мушу його побачити.
— Ой, мій дорогенький паничу, в небезпечну дорогу ви зібралися! Ви собі уявляєте, яка то небезпека?
— Моє слово тверде,— проказав Гергей нетерпляче,— нам пора їхати!
— Мені що, їдьте собі куди хочете. Я вам не наказую. Але Туліпан нехай зостанеться. Я його не пущу.
— Туліпан мусить їхати зі мною,— коротко мовив Гергей.
— Ваш слуга й сам може підвезти харчі, на те він і слуга.
Янош теж був такої думки. Він уже зібрався, тайстра за плечима, залишилося тільки напоїти коней.
Туліпан, відчувши стурбованість дружини, виструнчився:
— Я, серденько, все-таки поїду. Щоб я осліп, якщо я не поїду! Вина ти й так даєш вряди-годи, ще й просити доводиться. Недобра ти жінка!
Тітка Туліпан заридала:
— Дам, чоловіче, вина скільки забажаєш, тільки не кидай мене саму тут...
— Гаразд, але не забувай, що пообіцяла. Панич — свідок. Я тільки проведу панича туди, а ввечері повернуся додому.
Тітка Туліпан трошки заспокоїлась. Наготувала харчі. Але не могла втримати сльози, коли вийшла проводжати свого господаря за ворота.
Янош їхав разом з ними аж До лісу. Там вони злізли з коней. Слуга повів коней назад у село, а Туліпан з Гергеєм подалися далі пішки.
Скеля, на яку вони видерлися, стоїть і понині біля дороги. З її вершини видно всю дорогу, аж до тієї дикої груші, де заховався панотець Габор. Турок наламав з дерев оберемок галузок з густим листям і замаскував ними скелю. Їм було видно все, а от знизу ніхто не міг навіть запідозрити, що на скелі заховалися люди.
Сходило сонце. На ліс упала роса. Далеко на дорозі в клубах куряви з'явилися перші вершники.
4
На дорозі замайорів прапор кольору червоного перцю. За ним іще два прапори, потім п'ять і ще багато прапорів і штандартів. Під прапорами і слідом за ними верхи на арабських скакунах скакали воїни у високих тюрбанах. Коні низенькі, дехто з вершників мало не волочив ноги по землі.