Юмурджак відсахнувся. Очі в нього знерухоміли, як у змії, що готова накинутися на жертву.
— А ти звідки знаєш цього священика?
— Ми живемо з ним по сусідству,— юнак відповів обережно.
— А піп не показував тобі каблучку?
— Може, й показував.
— Турецьку каблучку. На ній півмісяць і зірки.
Юнак замотав головою.
— Можливо, він комусь щось таке й показував, але мені — ні,— сказав він і засунув руку в кишеню.
Юмурджак пошкрябав шию. Довге страусове перо на його ковпаку загойдалося. Турок крутнувся на п'яті і пішов собі.
Вартові по черзі віталися з ним. Далі вже тільки з коливання їхніх списів видно було, де він проходив.
Гергей знову залишився сам. Він сів на траву. Бранцям принесли супу в казані, дали незграбні дерев'яні ложки. Турок, що приніс їжу, стояв поруч, чекаючи, поки невільники поїдять. Коли хтось із них звертався пошепки до сусіда, давав обом добрячого штурхана.
Гергей теж скуштував юшки. То була пісненька бовтанка без жодної жиринки, без солі, звичайна їжа невільників у турецькому таборі. І вранці, і ввечері одне й те ж.
Юнак відклав убік свою ложку і, відвернувшись від казана, ліг на траву. Інші теж закінчували вечеряти. Невдовзі всі міцно спали. Окрім Гергея. У юнака сльози набігали на очі і текли по обличчю.
Місяць уже піднявся на півтора списа від крайнеба й осявав золоті кулі на наметах, кінські хвости бунчуків, вістря списів і гармати.
Повз них кілька разів пройшов довготелесий дозорець, кидаючи на Гергея поглядом.
Хлопця це лякало, і він полегшено зітхнув, коли знову угледів широкоплечого турка-велетня, що наближався до нього.
Турок обирав ротом насіння з соняха, як це роблять звичайно свині. Він не був у караулі, тож міг блукати, де йому заманеться.
— Шатровики геть усе пооббивали,— поскаржився він довготелесому дозорцеві.— Я ледве знайшов один сонях.
— А може, то невірники поховали від нас,— відповів той похмуро.— Бо такий вже народ! Як тільки почує, що турки йдуть, усе прибирають, навіть те, що ще й не дозріло.
Велетень виїв усе насіння, надкусив навіть серцевину соняха, але виплюнув її.
— Тобі не дали поїсти? — запитав його Гергей.
— Поки що ні,— відповів турок.— Спершу годують яничарів. Я ж уперше в такому поході.
— А раніше ти ким був?
— Табунником. Я стеріг табун слонів у Тегерані.
— Як тебе звати?
— Хасан.
Поряд з ними на траві сидів ще один яничар. Він тримав у руці шматок вареного м'яса і їв, зрізаючи його з кістки. Яничар заговорив:
— Ми його просто Хайваном звемо, бо він бидло.
— Чого ж це він бидло? — зацікавився Гергей.
— А тому,— відповів яничар, пожбуривши кістку,— що він коли і спить, то бачить себе яничар-пашею.
7
Гергей витягнувся на траві, підклавши руки під голову. Його долала втома, але спати він не міг. В голові крутилася одна думка: як врятуватися.
Він побачив, що Хайван знову вернувся і, плямкаючи, вмостився біля нього. Видно, йому перепала бараняча ніжка з чийогось казана.
— Невірний,— мовив Хайван, штовхаючи юнака коліном,— якщо ти голодний, я принесу й для тебе.
— Дякую,— відповів юнак,— я не голодний.
— Відтоді як тебе схопили, ти ж іще нічого в рот не брав.
— Кажу тобі, що я не голодний.
Велетню, очевидно, незвично було чути, що хтось відмовляється від їжі. Він похитав головою:
— А я завжди голодний.— І продовжував плямкати.
Гергей опустив голову на руки і задивився на місяць, його світло заливало своїм сяйвом голову одного з вартових, що стояв кроків за тридцять. Силует цього турка нагадував тінь єпископа у високій шапці. Спис у його руках здавався підставкою місяця.
— Не спи,— тихо сказав Хайван.— Я хочу тобі дещо сказати.
— Встигнемо побалакати завтра.
— Ні. Я хотів би сьогодні все вирішити.
— Тоді кажи хутчіш.
— Трошки почекаємо, поки місяць засяє ясніше.
На тому місці, де розташувалися бранці, хтось заворушився. Від групи озброєних вартових відділилося п'ять темних тіней.
Це були нові невільники. П'ятеро чоловіків і одна жінка.
— Пустіть мене до султана! — гучно крикнув по-угорськи хтось із чоловіків.— Я не німець! Німці — собаки! А мене ви не смієте чіпати! Угорці не вороги туркам. Як ви смієте зі мною так поводитися?
Але турки не розуміли, що він говорить, і коли бранець зупинявся, вартові підштовхували його в, спину.
Неподалік від Гергея була маленька галявина. Туди привели новоприбулих.