Побачивши, що ніхто його не слухає, угорець став бурчати вже тихіше.
— Бог би скарав тих свиней-басурманів! І ще сміють заявляти, що вони друзі угорців. Дідькові лисому вони друзі, а не угорцям! Дурень той, хто їм одразу повірить, дурень і той, хто їх сюди запросив! А щоб вони провалилися разом із своїм султаном, грабіжники!
Жінку одразу ж відвели туди, де стояли воли й бики, що тягли гармату. Четверо чоловіків, що залишилися, мовчки сиділи на траві.
Це були німецькі солдати. На грудях одного з них блищав металевий панцир. На голові ніякого убору, довге волосся розкуйовджене.
Гергей звернувся до угорця:
— Звідки ці? З-під Буди тікали?
— Мабуть,— відповів угорець.— Я зустрівся з ними вже тут, у винограднику...
Гергей лише тепер роздивився, що угорець, який розмовляв гучним голосом, був худорлявим невисоким чоловіком з круглою бородою.
— А ви самі з Буди?
— Звісно, що звідти. Краще б я там і сидів.
— А ви знаєте Петера Цецеї?
— Старого з дерев'яною ногою? Добре знаю! У нього й рука одна дерев'яна.
— А що зараз робить старий?
— Що робить? Воює.
— Воює?
— Ще й як! Звелів прив'язати себе до коня і разом з паном Балінтом кинувся на німців.
— З однією рукою?
— З однією. Я бачив його одного разу, коли він повернувся з бою. Пан Балінт повів його до королеви.
— Балінт Терек?
— Авжеж. Оце чоловік! Видно, він виростав на драконячому молоці. Щодня вертається з битви забризканий ворожою кров'ю по самі вуха.
— А дочку його ви теж знаєте? — з тривогою запитав Гергей.
— Чому б не знати. Тижнів два тому я пошив для неї черевички. З жовтого кармазину, низенькі, з золотими оторочками. Тепер панночки такі носять, звісно, ті, що багаті.
— Правда, гарна дівчинка?
Чоботар знизав плечима.
— Нічого, гарненька.— Він замовк на хвилину і підкрутив вуса.— Бог би скарав тих поганців! — промовив він раптом, змінивши тон.— Ментик мій вони вже не повернуть!
— Ви коли виїхали з Буди? — допитувався юнак.
— Я втік звідти три дні тому. Але краще б мені не тікати. Гіршого вже й так нічого б не трапилося. Оті турки, то справжні собаки. В Нандорфехерварі вони клялися, що нікому не заподіють лиха, але ж у фортеці вони всіх порубали, чи не так?
— Невже ви думаєте, що й Буда потрапить у їхні руки?
— Напевне.
— Що таке? Що ви кажете?
— Щоночі в храмі Богородиці запалюються вогні і чути «Іллаллах»: турки галасують, славлячи свого аллаха.
— Цього не може бути!
— Їй-богу, правда! А хіба не так було у Нандорфехерварі? Там теж щоночі чувся спів з храму, а через тиждень турки оволоділи фортецею.
Чоботар не встиг докінчити свою розповідь, як Хайван схопив його за комір, підняв, наче кошеня, і жбурнув з такою силою, що той відлетів кроків за десять від юнака.
Чоботар, голосно застогнавши, впав на траву. Хайван підсів до Гергея.
— Ти казав, що вмієш читати і писати. Так от я хочу тобі щось показати.
Він витер свої брудні руки об шаровари, зняв з плеча тайстру, пошиту з вичиненої бичачої шкури. Ще раз витeр пальці і дістав з тайстри скручений у рурку пергамент.
— Поглянь,— сказав він,— це я знайшов під сутаною в одного дервіша. Дервіш помер від якоїсь рани в попереку. Його чи то списом закололи, чи застрелили. Та то мені байдуже. При ньому були й гроші: тридцять шість золотих. Вони теж тут у мене. Якщо скажеш, що тут написано, дам тобі один золотий. А не скажеш — так віддухопелю, що здохнеш.
Місяць розливав своє яскраве сяйво. Довкола всі вже міцно спали. Юнак розгорнув згорток. Це були аркуші пергаменту завбільшки в долоню; на них виднілися якісь квадрати й п'ятикутні та шестикутні позначки.
— Погано видно,— сказав юнак,— дуже дрібно написано.
Турок встав і приніс від багаття товсту гілку, що палахкотіла, наче смолоскип.
Юнак уважно й похмуро розглядав написи й малюнки. Вогонь обпікав йому обличчя, але він не звертав на це уваги.
Тоді раптом підвів голову:
— Ви показували ще комусь ці папери?
— Показувати то я показував, але ж ніхто не міг розібрати, що там написано.
Гілка погасла. Турок кинув її на землю.
— Мені не треба твоїх грошей! — сказав Гергей.— Я не боюся і твого кулака. Я бранець султана, і якщо ти мене вдариш, то змушений будеш звітувати перед самим султаном. Але якщо ти хочеш розібратися, що написано на пергаменті, то я теж хотів би попросити тебе про дещо.
— Про що саме?
— Ці папери для тебе важать багато, бо вони дісталися тобі від святого дервіша. Щастя твоє, що ти показав їх мені, бо інакше перший-ліпший турок міг забрати їх у тебе. Але я тобі поясню, що там написано, лише за тієї умови, якщо ти підеш до того священика, який сьогодні влаштував вибух. А втім, може, то і не його рук справа.