— Це він зробив, напевне він!
— А, немає значення. Ти подивися, чи він ще дихає, чи вже вмер.
Турок узявся за підборіддя і замислено глянув на Гергея.
— А я тим часом, поки ти сходиш туди, перегляну твої папери,— вмовляв його Гергей.— Тепер уже й вогонь не потрібен. Місяць яскраво світить.
І він знову схилився над пергаментами. Виявляється, що то були креслення угорських фортець. Деякі позначки вже встигли стертися. На одному з малюнків впадала у вічі позначка у вигляді літер X та О. Внизу пояснення по-латині: X — найслабше місце фортеці, О — зручне місце для підкопу. Подекуди від підкопу О йшла стрілка, а в інших місцях її не було.
Юнак зажурено похитав головою. В його руки потрапили креслення якогось турецького шпигуна. Плани понад тридцяти угорських фортець. Що ж тепер робити?
Викрасти креслення? Це неможливо. Спалити їх? Турок задушить.
Від хвилювання Гергей зблід. Згорток паперу тремтів у його руках. Він засунув руку в кишеню і витягнув звідти шматочок олова. Спочатку повитирав на всіх кресленнях літери X та О, а потім поставив їх в інших місцях.
Це все, що він міг зробити.
Поки турок не з'явився, Гергей довго тримав у руках останні креслення. Це була схема Егерської фортеці у вигляді жаби з перебитими лапками. Рисунок привернув його увагу, бо на ньому виднілися чотири підземні ходи, а між ними — зали й квадратне водосховище. Яка дивна споруда! Ті, що її проектували, наче заздалегідь розрахували, що колись, можливо, доведеться продовжувати боротьбу в підземеллі. Якщо й там не вдасться здолати ворога, вони відступлять з фортеці підземними ходами, а переслідувачі загинуть у водосховищі. Юнак підняв очі, подивився, чи не йде турок.
Ось залунали його кроки. Від гармат рухалась його довга тінь.
Гергей хутко зібгав останнє креслення, скрутивши в кульку, а тоді засунув його в кишеню камізельки. Пальцями прорвав дірку в кишені й опустив кульку за підкладку. Тоді знову схилився над розкладеними кресленнями.
— Піп іще живий,— мовив турок, присідаючи навпочіпки,— але, кажуть, до ранку не дотягне.
— А ти його бачив?
— Бачив. Довкола його шатра зібралися всі наші лікарі. А піп лежить на ліжку, обкладений подушками, і хрипить, як той кінь перед смертю.
Гергей затулив очі руками.
— Ти що, його спільник?
— А коли й спільник? Щастя твоє в моїх руках.
Турок закліпав очима, але враз зробився лагіднішим.
— Ці папери приносять щастя?
— Не самі папери, а їхня таємниця. Але тільки туркові!
— Та кажи вже! — прошепотів велетень.— Я виконав твоє бажання.
— Спочатку ти мусиш мене визволити.
— Ти ба, чого захотів!
— Ця таємниця дасть тобі більше.
— Я звернуся до когось іншого.
— Турки заберуть у тебе ці малюнки." Думаєш, допоможе хтось із християн? Але коли ще доля знову зведе з християнином, до того ж з таким, що знав би водночас і латинь, і турецьку мову! І якому б ти міг прислужитися чимось таким, за що він погодився б відкрити тобі секрет твого щастя.
Турок схопив юнака за горло.
— Задушу, якщо не скажеш!
— Тоді я крикну, що в твоїх руках священна реліквія.
Але більше він вже не міг зронити й слова — турок наче обценьками здавив йому горло.
Юнак почав задихатися.
Але турок зовсім не збирався його задушити. Яка б з цього йому була користь? Так він і щастя своє загубить. А Хайван не для того пішов у військо, щоб накласти своєю головою. Він мріяв стати начальником, як і кожний солдат.
Велетень відпустив хлопця і промовив похмуро:
— Ну що ж, убити тебе я зможу й тоді, коли ти мене обдуриш. Але як мені звільнити тебе?
Гергей ще не відсапався і не міг говорити.
— Насамперед,— мовив він нарешті,— перепиляй мені кайдани.
Велетень презирливо посміхнувся, потім роззирнувся довкола і великою могутньою червоною рукою потягнувся до кайданів. Двічі натиснув — ланцюг з тихим дзвоном упав на траву.
— Ну, а далі що? — спитав турок. Очі його горіли.
— Добудь мені ковпак і плащ сипахи.
— Це вже важче.
— Зніми з когось, хто зараз спить.
Турок пошкрябав шию.
— Але й це ще не все,— вів далі школяр.— Ти мусиш добути мені коня і яку-небудь зброю. Будь-що, мені байдуже.