Юнак їхав прямо, нікого не розпитуючи. Він поглянув на королівське подвір'я, на великий круглий басейн з мармуру. Потім зупинився на майдані Святого Дьєрдя. Його увагу привернули великі гармати на колесах. Гармати були закіптюжені, незграбні. По обліплених грязюкою колесах було видно, що їх недавно відбили у німців, може, навіть тільки вчора.
— Доброго дня, пане витязь,— звернувся він до стражника, який вартував біля гармат.— У німців узяли гармати, еге ж?
— Так,— гордо відповів чорнявий солдат.
Гергей знову глянув на грізну зброю. Три гармати були такі великі, що їх і двадцятьма волами не зрушити з місця. Жерла гармат пахли порохом.
— Пане витязь,— мовив знову Гергей,— ви не знаєте старого Цецеї з дерев'яною рукою?
— Чому ні, знаю!
— А де він живе?
— Он там, унизу,— відповів солдат, киваючи головою на північ.— На вулиці Святого Яноша.
— Я не знаю тутешніх вулиць.
— Тоді ти, братику, їдь прямо, а там далі вже розпитаєш. Він мешкає у зеленому будиночку. Над дверима висить лук. Там живе зброяр, луки робить.
— Сагітариш?
— Авжеж.
Гергей ще раз глянув на гармати і рушив далі на своєму сірому коні.
Після тривалих розпитувань він знайшов нарешті вулицю Святого Яноша і двоповерховий зелений будиночок, що мав з фасаду п'ять вікон. Три вікна на другому поверсі і два внизу. Парадний вхід був не більший за звичайні кімнатні двері, і над ними висів червоний бляшаний лук.
Цецеї мешкав на другому поверсі. Гергей застав старого пана в домашньому кунтуші, у пантофлях. Старий бив мух хлопавкою з довгою ручкою. Мухи густо обліпили бокові стіни шафи.
— На тобі, собако! — приказував старий і ляскав, наче стріляв з рушниці.
Зачувши кроки, він промовив:
— На світі звіра, сміливішого за муху, не знайдеш! Я б'ю, луплю їх, а вони замість того, щоб рятуватися, сідають мені на бороду. Маєш, собако! — І він змахнув хлопавкою.
— Татуню, рідний! — усміхаючись, привітався Гергей.— Доброго вам ранку!
Старий тільки повернувся на голос.
— Ти ба! Та це ж Гергей, синку! — Цецеї здивовано кліпав очима.— Це ти, моє серденько?
Гергеєві і самому здавалося незбагненним, що він опинився тут, одначе він усе чекав, що його кинуться обнімати, цілувати, як це завжди бувало вдома, в Керестеші.
З сусідньої кімнати вийшла господиня. Вона теж отетеріла, побачивши юнака.
— Звідки ти взявся? — запитала вона.— Яким вітром тебе сюди занесло, синку?
«Колись вона зустрічала мене тепліше»,— майнула в Гергея думка, та, власне, й не думка, а так лише, миттєве відчуття.
— Я приїхав по вас,— відповів Гергей.— Вам треба повернутися в Керестеш.
— Ого! — вирвалося у старого так, наче він хотів цим сказати: «Безглуздішого бути не може!»
— Я бачив турецьке військо,— вів далі Гергей.— Турки готуються захопити Буду.
Господиня теж дивилася на Гергея жалісливо, наче на дурника, що верзе казна-що.
— Ти не зголоднів, моє серденько? — спитала вона, кладучи свою руку йому на плече.— Мабуть, ти не виспався?
Гергей кивнув і замотав головою, кинувши погляд на відчинені двері, потім втупився у шахівницю, що лежала на столі.
— Ти Віцушку чекаєш, еге ж? — мовила жінка, поглядаючи на господаря.— Її, синку, немає вдома. Вона сюди й не приходить. Живе в королеви, тільки зрідка навідується додому. Та й тоді приїздить у кареті з придворним форейтором. Он воно як!
Зачувши сичання з кухні, вона сплеснула руками:
— Ісус-Маріє! У мене молоко моє збігло!
Гергей чекав, що Цецеї продовжить мову про Віцушку, але старий сидів, кліпав очима і мовчав.
— А де ж вельмишановний пан? — запитав Гергей.
— Ховає! — відповів Цецеї байдужим голосом.— Зібрав кілька ченців, і вони все ховають.
— Німців?
— Авжеж, німців! Відтоді як триває війна, він щодня на кладовищі. Знайшов клопіт — німців ховати. Було б кого!
— А не стріляли в нього?
— Вони в білих сутанах. По них не стріляють.
— А я бачив чимало непохованих.
— Вірю тобі, братику. Багацько ми їх порубали.
Звертання «братику» неприємно вразило Гергея. Але він уже не міг втриматися, щоб не повернути розмову про Віцушку.
— Зараз вона теж біля королеви?
— Так,— відповів старий і, підвівшись, зашкандибав по кімнаті. Набравши поважного і суворого вигляду, він розповів, що недавно чернець Дьєрдь відвів Віцушку в палац і там у саду познайомив її з королевою. Королевич, іще зовсім маля, усміхнувся Віцушці й простягнув до неї рученята. Віца не розгубилася, підхопила його, як це звикла робити вдома, коли брала селянських діток, погойдала ним без усякої запопадливості. Потім ще й сказала: «Пустунчику!» Відтоді королева лишила її біля себе і навіть додому не пускає на ніч.