Бранці впали ниць перед султаном. Деякі з них піднімали над головою скуті ланцюгами руки.
— Нікчемний люд! Найманці! — зауважив турецькою мовою султан.— Але трапляються і міцні вояки.
— Були там і сильніші,— відповів по-угорськи Балінт Терек, коли султан звернувся до нього.— Кілька сотень. Але тепер їх тут нема.— І у відповідь на запитальний погляд султана спокійно додав: — Я порубав їх.
Вернулися до шатра. Султан не став заходити всередину, отож для нього винесли розкладне похідне крісло. Але посланцям і синам султана стільців не запропонували.
— Що нам робити з полоненими, ваша величність? — запитав Ахмат-паша?
— Відрубайте їм голови,— відповів султан таким байдужим тоном, наче наказував, щоб йому почистили кафтан.
Султан сів перед шатром у крісло, на гаптовану золотими нитками подушку. Позаду нього стали двоє слуг з віялами з павичевого пір'я — стали не заради помпезності, а щоб відганяти мух. Наближався до кінця вересень, і разом з військом кочували хмари мух.
Обіч султана стояли його двоє синів. Перед ним, познімавши шапки, угорські вельможі.
Султан якийсь час дивився поперед себе, затим звернувся до Балінта Терека:
— Мої воїни схопили якогось попа з твоїх володінь. Може; ти його знаєш?
Балінт Терек і сам розумів, про що каже султан, але вислухав і товмача. Тоді відповів угорською мовою:
— Я не знаю в обличчя усіх своїх священиків. У мене їх кілька сотень, до того ж різної віри. Але цілком можливо, що саме цього я знаю.
— Принесіть його сюди,— наказав султан і, звівши догори брови, кинув байдужий погляд поперед себе.
З берега Дунаю долинув гамір — там рубали голови бранцям. Крики і благання змішалися з галасом у таборі.
Двоє турків хутко принесли тіло, загорнуте в простирадло. Поклали його на землю перед султаном, відкрили обличчя.
— Знаєш його? — запитав султан, зиркаючи скоса на Балінта Терека.
— Звичайно! — відповів вражений Балінт Терек.— Адже це мій ПІП.—; І він обвів поглядом присутніх, ніби чекаючи від них пояснень.
— З ним трапилося якесь лихо,— сказав султан,— він був хворий уже й тоді, коли його привели до мене. Поховайте його з почестями,— розпорядився він, звертаючись до слуг,— за звичаями християнської церкви.
Слуги почали розносити на срібних тацях срібні чаші з напоями з апельсинового соку й трояндової води. Шербет був пахучий і холодний.
Люб'язно посміхаючись, султан запропонував перший кубок Балінтові Тереку.
13
Дружина Цецеї постелила Гергею в маленькій кімнаті, що виходила вікнами у двір. Юнака потішило не так саме ліжко, як те, що він міг тепер лишитися наодинці зі своїми сумними думками.
Те, що королеві сподобалася його маленька Ева, його зовсім не здивувало. Він вважав, що на світі немає милішого створіння, ніж Ева. Його глибоко образило те, що Цецеї так загордилися! Віцушка тепер живе в королівському палаці, де бувають тільки герцоги та інша знать. Як тепер підступитися до неї такому простому хлопцеві, в якого нема ні домівки, ні герба, ні навіть собаки!
Гергей ліг на лавку, застелену ведмежою шкурою, підклавши руки під мокре від сліз обличчя.
Смуток має одну добру властивість: від нього людину хилить на сон. А солодкі сни приносять втіху, розвіюють сумні думки.
Гергей проспав на ведмежій шкурі мало не до полудня. Прокинувся він бадьорим, у гарному настрої, з усмішкою на устах.
Він здивовано розглядав стіни в кімнаті, ікону кульгавого святого Імре, що висіла на стіні, потім раптом спохмурнів. Гергей звівся на коліна й затулив обличчя руками. У голові все переплуталося, в суцільний потік злилися події останніх двох днів. Великий турецький табір, полон, смерть священика, втеча, Будайський замок, переїзд його «маленької дружини» і зміна, що відбулася з його прийомними батьками. Все змішалося, завирувало в його голові. Тоді він раптом згадав про свого коня — чи дають йому тепер їсти, пити? Хіба він може дочвалати на оцій сірій шкапині в Шомодьвар? Що відповість, коли запитуватимуть, де панотець Габор? Хто тепер буде їх учити? Певне, Шебештьєн Тіноді — лютник з паралізованою рукою.
Гергей встав, труснув головою, наче хотів звільнитися від пут лиховісного сну. Пішов до кімнати Цецеї.
— Матусю,— мовив він до господині,— я приїхав сюди з єдиною метою: попередити про турецьку загрозу. А тепер уже мушу вертатися назад.
Дружина Цецеї сиділа біля вікна і обшивала золотими нитками комір з тонкого полотна. В ті часи жінки носили комірці, гаптовані золотими нитками. Вона вишивала комірці для своєї доньки.