Слова ці він промовив з болем у голосі.
Наступного ранку Мартонфальваї розбудив Гергея і поклав йому на стіл червоно-синю шовкову пажеську одежу.
— Пан звелів тобі одягнутись і о десятій годині бути на подвір'ї. Підеш разом з ним до королівського палацу.
І він заходився чепурити Гергея, наче дбайлива мати. Допоміг умитися, одягнутися, розчесав волосся на проділ. Почистив замшею золоті галуни і хотів уже взути йому на ноги черевики вишневого кольору, які тоді носили воїни.
— Цього я вже не дозволю,— мовив Гергей і засміявся.— Не такий я безпорадний, щоб мене взували.
— А ти не боїшся?
— Чого б це я мав боятися? Що я йду до королеви? Моя ж пані благородніша від неї, хоч і не носить на голові корони.
— Це ти правильно сказав,— зауважив дяк, із задоволенням оглядаючи юнака.— Та, знаєш, усе-таки вона королева.
Коли Гергей разом з Балінтом Тереком підходив до королівського палацу, назустріч їм уже поспішав служник.
— Ласкавий пане,— мовив він захекано,— її величність королева послала мене по вас, просила прийти негайно. Прибув якийсь турок. Привіз із собою достобіса коштовностей, прикрас!
Балінт Терек обернувся до витязя, що їх супроводжував:
— І недаремно привіз, от побачите!
Солдати лишилися на подвір'ї. Балінт Терек і Гергей піднялися широкими мармуровими сходами.
Вартовий узяв на караул алебардою і показав праворуч:
— Її величність звеліла пройти у тронний зал.
— Тоді можеш іти зо мною,— сказав Балінт Терек Гергею.— Тримайся від мене метрів за чотири-п'ять. Стій струнко! Ні з ким не розмовляй! Не кашляй, не плюй, не позіхай, тримайся гідно, як личить пажу!
Стеля в палатах висока, стіни пофарбовані, прикрашені різьбленням, виблискують золоті герби з коронами. Двері широкі, великі, стеля розписана срібними зірками. Червоні пухнасті килими поглинають звуки кроків...
Від усієї цієї розкоші у Гергея у голові запаморочилося. Йому здав; лося, що в кожному кутку стоїть якийсь коронований привид і нашіптує йому: «Ви ступаєте слідами королівських ніг! Цим повітрям дихали королі!»
У тронному залі вже зібралися п'ятеро вельмож, одягнених по-святковому. За ними стояли пажі й молоді офіцери. Біля трону — кілька охоронців з алебардами. На троні ще нікого не було.
Стеля цієї зали була склепінчаста, обтягнута шовком кольору цикорію. На ній намальовано небозвід з тим самим розташуванням зірок, яке було на той час, коли угорці обрали своїм королем Матяша.
За троном на стіні висів величезний багряний килим з вигаптуваним золотом державний гербом. В середині державного герба було зображено родовий герб Запої — щит, який підтримують ангели, і на ньому два білих однорогих коня і два вовки; над щитом — білий польський орел (правда, орел цей стосувався герба королеви).
Двірцевий лейтенант підійшов до Балінта Терека і сказав:
— Її величність просять вас до себе.
Гергей лишився у гурті пажів і дяків.
Він звернувся до двох юнаків, що стояли поряд з ним і перемовлялися між собою:
— Мене звуть Гергей Борнемісса, я паж Балінта Терека.
Русявий юнак з веселим обличчям подав йому руку.
— Іштван Золтаї, з війська пана Ватяні.
Другий — кремезний хлопець з короткою шиєю — стояв, схрестивши руки, дивився поверх голови Гергея.
Гергей обурено подивився на нього (цей панич з бичачою шиєю ще, чого доброго, зневажає його!).
— Гергей Борнемісса,— повторив він, випнувши груди.
Юнак з бичачою шиєю недбало глянув на нього і буркнув:
— Яке мені діло, хто ти є, хлопче? У пажа одне ім'я? «Мовчи!»
Гергей почервонів. Його очі гнівно блиснули на пихатого парубка.
— Я не твій паж! А той, кому я служу, мене не називає «Мовчи!», а «Не терпи образи».
Юнак з бичачою шиєю зміряв Гергея поглядом.
— Що ж, вийдемо на подвір'я, я скажу тобі там, як мене звуть.— І він підняв руку, даючи зрозуміти, що він має на увазі.
Золтаї став між ними.
— Ну, ну, Мекчеї, не станеш же ти битися з цим хлопчиком!
— Коли мене ображають, я не хлопчик! — відрубав Гергей.— Мені ще в сім років Іштван Добо почепив шаблю і назвав витязем.
Почувши ім'я Добо, Золтаї обернувся і поклав Гергею руку на плече.
— Стривай,— сказав він здивовано.— Може, ти і є той хлопчик, який зумів вивести свого коня з-під носа в яничара?
— Я,— відповів Гергей гордо.
— Десь біля Печа?
— В Мечеку.
— Ну, друже, тоді дай сюди ще раз твою руку! — Золтаї міцно потис руку Гергею, затим обняв його.