Довговолосі пажі в шовкових" шапочках вели з обох боків коней. За каретою їхали двірцеві охоронці у срібних шоломах, а за ними скакала довга колона офіцерів, що відзначилися в обороні Буди.
Гергей їхав на гнідому коникові слідом за Балінтом Тереком. Гнітючий настрій господаря передався і йому. Хлопець сидів на коні похмурий і зосереджений. Він повеселішав тільки тоді, коли побачив позаду себе старого Цецеї. Та й кумедно ж сидить старий верхи на коні! Одна його дерев'яна нога випростана, а друга, що згиналася в коліні, підібгана. Повід він тримав у правій руці, шабля теж почеплена з правого боку.
Гергей ще ніколи не бачив його верхи, при зброї, і він розсміявся. А старий і справді був кумедний, коли вирушав у похід. Старомодна висока шапка з орлиним пером зсунута набакир, маленькі сиві вуса хвацько підкручені й навощені, як у парубка. А спереду у нього зубів уже не було і очі глибоко позападали від старості, то він скидався швидше на городнє опудало, аніж на угорського витязя в парадному одязі.
Гергей не втримався і розсміявся, але тут-таки засоромився і, щоб спокутувати свій гріх, почекав Цецеї і сказав:
— Доброго вам дня! Як же це я не помітив вашу милість?
— Я щойно приєднався до цієї процесії.— Старий глянув на нього здивовано.— А ти чого так вирядився, наче чуперадло якесь?
Це він так висловився про чудовий пажеський костюм Гергея, зшитий з червоного й синього атласу, і про шаблю в коштовних перламутрових піхвах.
— Мій господар призначив мене своїм пажем,— похвалився Гергей.— Я тепер скрізь ходжу за ним. Буваю і в королівському палаці. А тепер їду разом з ним до турецького султана.
Юнак свідомо вихвалявся, аби показати, що не такий він пішак, як хтось собі думає, що й він має доступ у те коло, в якому обертається Ева.
На площі Святого Дьєрдя метушилася юрба людей. Двері й вікна в будинках були розчинені навстіж. Дахи й дерева обліпили веселі дітлахи. Всі очей не зводили з королевича. Який ще малюк, а вже король!
— Він тримає голівку достоту так, як і його небіжчик-тато,— сказала якась жінка.
Біля брами фортеці вишикувалися триста солдатів Балінта Терека — всі шомодські хлопці як на підбір. Голова одного з них височіла над рештою, як колос жита серед пшеничного лану.
Коли почет короля під'їхав до них, Балінт Терек повернув коня, вихопив шаблю, підняв її і наказав зупинитися.
— Витязі, сини мої!— звернувся він до солдатів глибоким, гучним голосом.— Ви пам'ятаєте, як ледве місяць тому саме біля цієї брами всі вельможі й солдати поклялися слідом за мною не здавати Будайську фортецю ані німцям, ані туркам?
— Пам'ятаємо! — загуло рядами.
Пан Балінт вів далі:
— Німців ми розбили. Тепер їдемо в табір до турецького султана. Господь знає, і ви будьте, моїми свідками, що я був проти, коли ми радилися з цього приводу...— Голос його стишився.— Я відчуваю, любі мої діти, що вже вас більше не побачу. Бог свідок, що я погодився їхати тільки з любові до батьківщини. Хай вас благословить усевишній, дорогі мої сини!
Далі говорити він не міг: голос його урвався. Він подавав руку, і солдати по черзі тисли її. В очах у всіх блищали сльози. Балінт Терек нахилився й поцілував одного з своїх витязів:
— Це мій прощальний поцілунок усім вам!
З цими словами він приострожив коня і виїхав за ворота фортеці.
— Годі, брате Балінте! — казав старий Вербеці.— Навіщо ця слабість?
Балінт Терек сіпнув коня за вуздечку і гнівно сказав:
— Здається, ти не раз бачив, що я не з полохливих.
— А хто не мерзне, хай і не тремтить.
— Ну, ну, брате, це ми ще побачимо, хто з нас краще відчуває погоду.
— Коли б султан не запросив нас,— втрутився в розмову чернець Дьєрдь,— ми все одно мусили б поїхати до нього. Але тоді разом з дитиною поїхала б і королева.
— Брате Дьєрдь,— похмуро сказав Балінт,— ти людина розумна, мудра, але й ти не бог. Є люди, у яких серце, мов на долоні, але в султана воно замкнуто на сім замків.
Чернець похитав головою:
— Якби німці й нині сиділи на нашій шиї, ти б не так розмовляв.
Від брами фортеці до самого табору стіною стояли яничари. Вони так бурхливо вітали угорських вельмож і малолітнього королевича, що бесіду довелося припинити.