Поки вони балакали, Добо, засукавши рукави, взяв ганчірку і вимив скривавлене обличчя Мекчеї. Один із солдатів чистив мокрою ганчіркою криваві плями на його одежі.
— Старий там? — запитав Мекчеї, показуючи рукою в той бік, де був Цецеї.
— Там. З ним нічого страшного не сталося. А ти не голодний, братику?
— Ні, тільки пити хочеться.
Добо звелів солдатові принести флягу, решту воїнів послав допомогти візникові.
Потім вони подалися до Цецеї. Старе подружжя вже сиділо на траві біля фіри. Цецеї тримав у руках індичачу ніжку й усмак наминав її.
— Просимо до нас! — весело гукнув старий.— Сподіваюся, з тобою нічого лихого не трапилося, братику?
Солдати позбирали здобич: п'ять турецьких коней, стільки ж плащів і різну зброю.
Мекчеї окинув поглядом коней, а затим зброю, що валялася на землі.
— Вибирайте, батьку,— звернувся він до Цецеї.— Це наша спільна здобич.
— Чи воно мені треба? — відповів старий вояк, посміхаючись.— У мене своїх коней і зброї вистачає.
— Тоді ви, Добо, візьміть яку-небудь шаблю.
— Дякую,— відповів Добо.— Як же я можу взяти? Адже я не бився з турками.
— Нічого, вибирайте, яка вам подобається.
Добо захитав головою.
— Уся здобич твоя, геть до останнього гудзика. Чого раптом я братиму від тебе такий подарунок?
— А я даремно і не віддам.
— Це вже інша розмова.— Добо кинув зацікавлений погляд на шаблю чудової роботи.— Що ти просиш за неї?
— Тільки одне: коли ваша милість стане комендантом фортеці і коли вам буде дуже скрутно, щоб покликали мене на допомогу.
Добо усміхнувся.
— Ми не станемо купувати за таку непевну плату.
— Тоді я призначу іншу ціну: поїдемо зі мною в Дебрецен.
— Зараз це неможливо. Я — королівський комісар. Мені доручено збирати десятину з тих володінь, що залишилися без нагляду. Хіба що згодом, звичайно, якщо мені знову не накажуть кудись їхати...
— Тоді подаруйте взамін шаблі вашу дружбу.
— Вважай, що вона у тебе і так є. Але, щоб ти не сердився, я візьму одну шаблю, бачу, ти щиро хочеш зробити мені подарунок.— Перебираючи шаблі, Добо сказав:— Бачу, то були не прості турки. Один з них, мабуть, бей. Знати б, звідки вони тут узялися.
— Я гадаю, що з Фейервара.
Добо підняв шаблю в оксамитових піхвах, прикрашену бронзою з руків'ям у вигляді зміїної голови. Очі в змії були алмазні.
— Ну, брате, це твоя. Такої шаблі я взяти не можу. Вона ж варта цілого маєтку.
Там лежали ще дві шаблі з турецької сталі. Обидві були простіші. Добо взяв одну й зігнув її в кільце.
— Добра сталь! — задоволено мовив він.— Віддаси мені цю шаблю — спасибі скажу.
— Залюбки! — відповів Мекчеї.
— Але якщо ти вже даруєш, зроби ще одну послугу, візьми її з собою в Дебрецен і, якщо там зустрінеш Тіноді, попроси написати на ній якийсь вислів. Який він сам захоче. У Дебрецені знайдеться майстер-золотар, він і вирізьбить на клинку ці слова.
— Із задоволенням! — відповів Мекчеї.— Я теж попрошу його написати що-небудь і на цій зміїній шаблі.— Змахнувши кривою шаблею, він прив'язав її до пояса поруч із своєю.
— У турецького офіцера не знайшлося дукатів? — запитав Добо своїх солдатів.
— Ми його ще не обшукали.
— То обшукайте.
Солдати хутко притягли убитого турка, тримаючи його просто за ноги, і тут-таки обшукали.
Кишень у червоних оксамитових шароварів не було. Але в поясі знайшовся капшук із золотом і срібними монетами.
— На витрати знадобляться!— зраділо вигукнув Мекчеї.— Солдат завжди знайде, на що витратити.
Ще в турка був золотий ланцюжок і рубінова прикраса на тюрбані. Ланцюжок бей носив на грудях. На ланцюжку висів талісман — накручений на кокосову трісочку аркушик пергаменту.
Мекчеї поклав на долоню коштовності й простягнув їх Цецеї:
— Ну, батьку, щось із цього ви неодмінно маєте взяти собі.
— Сховай, брате,— відмахнувся старий.— Нащо старому квітку до капелюха, йому й будяка вистачить!
— Ланцюжок ми візьмемо для своєї доньки,— втрутилася жінка.— Гарна панянка. Вона живе при королівському дворі.
— Приїздіть, друзі, на весілля! — весело загорлав Цецеї, притупуючи ногою.— Хочу перед смертю душу потішити — натанцюватися.
Мекчеї опустив ланцюжок на долоню його дружини.
— А хто ж її сватає?
— Адам Фюр'єш, лейтенант королеви. Може, ви його знаєте?
Мекчеї, спохмурнівши, замотав головою.
— Славний хлопець,— хвалилася жінка Цецеї.— Сама королева видає заміж мою доньку.