Високі кам'яні мури закривали його від очей в'язня, але музика долинала й до нього. Дзвеніли турецькі цимбали і дзенькала чинча. Балінт Терек слухав би їх охоче, проте думки його полетіли далеко.
Десь опівночі голосна музика стихла. Співали тільки жінки. Мінялися голоси — мінявся і супровід.
Балінт Терек слухав неуважно. Він дивився, як небо повільно затягують рвані хмари-блукачі. Крізь їхнє темне лахміття проглядали зірки.
«І небо тут зовсім інше,— подумав в'язень,— турецьке небо, турецькі хмари...»
На кораблі надовго замовкли, і Балінтові думки сплелися одна з одною.
«І тиша тут інша: турецька тиша...»
Він уже був подумав про те, що краще піти лягти, але не міг подолати напівсонне заціпеніння і зрушити з місця.
Раптом у нічну тишу знову полинули звуки арфи і крізь густі крони дерев у темряві турецької ночі понеслася мелодія угорської пісні:
Приємний солодкий щем пройняв усю істоту Балінта Терека. Арфа на хвилину замовкла. Затим знову залунали чудові акорди і злетіли в нічній темряві тихим плачем:
Балінт Терек підвів голову. Так зводить голову лев-невільник у клітці, коли на нього війне південний вітер. Тужливо дивиться він удалину крізь прути гратів. Струни арфи лагідно бриніли в нічній тиші, поки не розтанули, як подих. Потім знову вдарили по струнах, і високий сумний жіночий голос заспівав по-угорськи:
У Балінта Терека аж подих перехопило. Піднявши голову, він пильно вдивлявся, звідки долинала пісня. Його сива чуприна розкуйовдилась, обличчя побіліло, як мармур.
Старий лев слухав, не ворухнувшись, рідну пісню. З очей у нього покотилися дві великі сльози й потекли по щоках, по бороді.
3
Опівночі у двері синів Терека постукав служник:
— Паничу Гергей!
— Чого тобі? Зайди!
Він іще не спав. Читав при свічці Горація.
Прокинулись і сини Терека.
— Мене прислав вартовий,— доповів слуга.— Якийсь пан стоїть біля воріт.
— Як його звати?
— Кечке, чи що, я не розібрав.
— Кечке? Який ще в біса Кечке?
— Він приїхав з Дьера і хоче в нас зупинитися.
Почувши слово «Дьєр», Гергей хутко вистрибнув з ліжка.
Янчі Терек здивовано глянув на нього.
— Хто це, Гергею?
— Мекчеї! — вигукнув весело Гергей.— Негайно впустіть пана витязя.
Слуга побіг.
Гергей взув черевики і накинув на плечі плащ. Хлопці теж повставали з ліжок. Янчі було шістнадцять років, а Фері виповнилося чотирнадцять. Обом кортіло глянути на гостя, якого вони знали тільки по імені.
— Накажіть подати їжі і вина! — кинув їм Гергей уже з дверей і вибіг із кімнати.
Коли він спустився вниз, Мекчеї вже був на подвір'ї. Біля нього стояли вартовий з ліхтарем в руці і комендант фортеці.
На другому поверсі теж засвітився ліхтар. Якусь мить його світло коливалося над подвір'ям, потім упало на прибульця, який саме прощався з солдатами Добо, даючи кожному по талеру.
— Слава богу, нарешті я добрався! — сказав Мекчеї, обнімаючи Гергея.— Я вже мало не заснув на коні, так зморився.
— Слухай, Пішто, що це в тебе на голові?
— Тюрбан, хай йому біс! Хіба ти не бачиш, що я тепер турком став?
— Облиш жарти, брате! Хустина вся в крові!
— То нічого, ти, братику, дай мені кімнатку, миску і води, а потім я тобі розповім, як добирався з Дьєра до Дебрецена.
На сходах з'явилася служниця і запитально глянула на прибульця. Гергей замотав головою — служниця зникла.
Юнак повернувся до Мекчеї і пояснив:
— Наша пані не спить. І ночами все чоловіка чекає або листа від нього.
Три дні пролежав Мекчеї у гарячці в замку Терека. Біля нього постійно чергували сини Терека і Гергей. Вони поїли витязя червоним вином і з цікавістю слухали його розповіді.
Господиня теж навідувала Мекчеї, який одразу по своєму прибутті заявив, що приїхав по Гергея і хоче забрати його в королівське військо.
Хлопці дивилися на Гергея приголомшені, а господиня не могла приховати докір і скорботу.
— І ти нас покинеш? Чи я не була тобі за рідну матір? А мої сини хіба не стали тобі братами?
Схиливши голову, Гергей відповів:
— Мені вже вісімнадцять років. Невже я буду тут байдикувати і марнувати час, коли батьківщині потрібні солдати?