— З дівчиною я поговорив. Ти вгадав — вона виходить за Фюр'єша не за покликом серця.
Гергей здригнувся, наче його з ніг до голови облили крижаною водою. Очі знову засяяли живим блиском.
— Ти сказав їй, що я тут?
— Сказав. Вона хотіла бігти до тебе, але я втримав її.
— Чому ти її втримав? — спалахнув Гергей.
— Ну, ну! Замість того щоб подякувати за послугу, він ще кидається на мене!
— Не сердься. Я весь як на голках сиджу.
— Я тому й не пустив її до тебе, що за нею кинувся б весь двір. Про неї пішов би лихий поговір, ми нажили б собі біди.
— І що ти їй сказав?
— Я зганьблю Фюр'єша, а вона нехай поверне йому кільце.
Гергей слухав, очі його горіли.
— А що вона на це?
— Що королева змусила її стати нареченою Фюр'єша! І батьки теж примушували. Словом, королева на старість забавляється в нудні зимові дні весіллями. Ясна річ, Фюр'єш вчепився за цю дівчину. А дівчина, щоб догодити королеві, ладна серце своє викласти на тарілку й віддати.
— Але навіщо? О горе, вона все-таки забула, забула мене.
— Де б пак забула! Це я тобі жартома кажу. Звідки мені знати, як усе було насправді!
— А що вона сказала? Сказала прямо, що не любить Фюр'єша?
— Сказала.
— І що хоче зі мною поговорити?
— Неодмінно. Я запевнив її, що ввечері приведу тебе.
Гергей радісно закружляв по кімнаті. Потім знову похнюпився і сів на солом'яного ослінчика.
— Яка нам користь з того, що ми виб'ємо з сідла Фюр'єша? Її все одно не віддадуть за мене. Хто я такий? А ніхто. У мене немає ні тата, ні матері, навіть маленької хатини. Так, Тереки справді виховували мене, як рідного сина. Але ж я ніколи не був їм сином. Хіба я посмію чогось просити у них? А надто тепер, коли їхній маєток розорено?
Мекчеї стояв біля вікна, схрестивши руки, і з жалем поглядав на Гергея.
— Я не розумію, що ти маєш на увазі, але бачу, що ти сам заплутався. Зрештою, якщо ти збираєшся одружуватися, то для цього тобі не потрібен ні батько, ні мати, а тільки якийсь притулок. Щоб ти знав, у мене в Земплені є невеличка хатина. В ній зараз ніхто не живе. Можеш оселитися в ній хоч і на десять років.
— До хати ще треба й піч, а до печі й хліб!
— А ти хіба мало вчений? Ти ж знаєш більше, ніж будь-який священик! Адже нині добрих дяків днем з вогнем шукають.
Гергей пожвавішав.
— Дякую, Пішто!
— Зараз найголовніше, щоб Ева не вийшла заміж за Фюр'єша. Поїдемо разом у військовий табір, і, я думаю, не мине й року, як ти матимеш таке жалування, що прогодуєш дружину.
Гергей хутко накинув плаща, надів шапку, почепив шаблю.
— Я їду,— заявив він,— їду до її батьків! Скажу їм, що то не по-божому вони роблять. Скажу, що...
Мекчеї з такою силою посадив його на плетений ослінчик, що той затріщав.
— До біса в пекло ти підеш! Тебе ж замкнуть у курнику і там протримають доти, доки не скінчиться весілля. Щоб і носа твого не видно було, чуєш?
Повз хату проскакали три вершники — це прибували гості з Коложвара.
Коли долину оповили сутінки, Гергей і Мекчеї вирушили в палац.
Ніхто навіть не спитав, хто вони такі. Палац, повний гостей, гув, як вулик. Вікна були освітлені. У дворі горіли смолоскипи, а в коридорах — воскові свічки.
Прибували все нові й нові гості. У Гергея защеміло серце: як він зможе перемовитися бодай словом з Евою, коли тут стільки людей?
— Ходімо на заднє подвір'я,— запропонував Мекчеї.
Вони опинилися позаду палацу. Там було ще ясніше: кухонні слуги в шкіряних фартухах крутили на довжелезних рожнах туші биків. На кухні поралися кухарі в білих фартухах.
— Зачекай тут,— сказав Мекчеї.— Я спробую пробратися в покої придворних. Спитаю у Еви, де б ви змогли зустрітися.
Гергей змішався з гуртом цікавих, що спостерігали, як смажать на рожні цілого бика. Переважали тут кучери, хоча між ними затесалося й кілька пажів.
Всіх привела сюди цікавість. Адже стільки розповідають у народі про королівську кухню, та самі провінційні дворяни залюбки подивилися б, як і що готують найкращі в країні кухарі.
В Дялі кухня була між палацом і садом. Там порядкував сивоволосий кухар, його накази виконувало ще одинадцять кухарів і двадцять їхніх помічників. Серед них не було жодної жінки.
На подвір'ї палахкотіло вогнище, а на рожні оберталася туша вгодованого бика, сповнюючи повітря звабливим запахом печені.
Головний кухар віддавав накази мовчки, порухом палиці показуючи, як регулювати полум'я, щоб туша смажилася рівномірно.
У цьому пеклі дзвеніли ступки, стукали ножі, гупали молотки, якими відбивали м'ясо, поряд пихкала каша, сичала печеня на великих пательнях, а над усім носилися клуби випарів, дим і запахи смачних страв.