— А жінка в тебе є?
— То є, то нема. Саме зараз немає.
— Якщо захочеш, можеш повернутися разом з нами додому.
— Навіщо мені, перепрошую, додому? Свого доброго господаря я вже там не знайду. А вдома мене знову полонять турки.
— А ти в кого служив?
— Авжеж, служив. У великого пана, найзнатнішого угорця. У нього я щодня їв смажене м'ясо і біди не знав. Пан мій, було, скаже привітно: «Ану, нечупаро, полагодь оту рушницю!»
— А що то був за пан?
— Хто ж іще, як не його милість пан Балінт!
— Який Балінт? — перепитав Янчі Терек.
— Який Балінт? Та його милість Балінт Терек!
Гергей, щоб випередити Янчі, запитав:
— А що ти знаєш про нього? — І він кивнув Янчі, щоб той був обережний і не прохопився.
Циган знизав плечима.
— Я ж не листуюся ні з ким.
— Але, може, хто чув щось про нього?
— Я знаю тільки те, що він попав у рабство. Живе він чи помер — цього не знаю. Напевне, помер, бо інакше про нього говорили б.
— А де ти служив у нього?
— У Сігетварі.
Юнаки перезирнулися. Ніхто з них не пригадував цього цигана. Правда, вони й самі недовго жили в Сігетварі, а слуг і різної челяді в Балінта Терека було чимало, усіх не запам'ятаєш.
Гергей уважно вдивлявся в обличчя цигана і раптом усміхнувся:
— Стривай... Тепер вже пригадую! Ти колись був невільником у Юмурджака, і Добо звільнив тебе.
Циган здивовано втупився в Гергея, потім затряс головою.
— Ні, не Добо, а семилітній хлопчик. Гергеєм його звали — я добре пам'ятаю. Хай Девла благословить того хлопчика, де б він не був. Це завдяки йому мені дістався і кінь, і віз. Це для нього я зберігав свій дукат. Але потім зрозумів, що то був не хлопчик, а ангел.
— А скажи, я не схожий на твого ангела?
Циган недовірливо зиркнув на Гергея.
— Ніколи не зустрічав вусатих ангелів.
— А от подивись,— сказав, усміхаючись, Гергей.— Я той самий ангел і є. Пам'ятаю навіть, що ти того дня одружувався. Твою дружину звали Бежке. Зустрілися ми в лісі за Печем. Тоді тобі ще й зброю дали.
У цигана мало очі не вилізли на лоба від здивування.
— Ой, хай вас благословить райський Девла, ваша милість, молодий мій пане! Хай родяться у вас золотенькі діточки, здорові, як зернята проса! Який для мене щасливий день нині!
Він став навколішки, обхопив ноги Гергея і поцілував.
— Тепер я вже вірю, що ми недаремно пустилися в цю подорож,— сказав Гергей.
Він розповів цигану, з якою метою вони сюди приїхали, і спитав:
— Як нам дістатися до пана Балінта?
Циган слухав Гергея то з палаючими очима, то з похнюпленою головою. Він поцілував руку Янчі, потім сказав, замислено похитавши головою:
— Потрапити в Стамбул можна і навіть проникнути в Семибаштовий замок. Але ж нашого пана там стережуть не дерев'яними шаблями...— І, обхопивши свою голову, ніби заколисуючи її, циган заговорив: — Бідний ти наш пан! Якби знати, де ти, я гукнув би тобі у віконце, вітаючись із тобою, сказав би, що цілую твої руки-ноги.
Гергей і супутники почекали, поки вичерпається уява цигана, а тоді взялися серйозно обмірковувати, яким чином можна було б визволити свого господаря.
— Зайти в місто можна,— міркував циган,— особливо сьогодні. Сьогодні в Стамбулі персидська панахида, і в такий день тут збирається стільки прочан, не менше ніж у нас дома на храм. Але ж у Семибаштовий замок і птах не залетить.
— Дарма,— розпалився Янчі,— нам би тільки в місто пробратися, а далі побачимо.
Золотий Ріг завширшки такий, як Дунай. Ця морська затока, витягнута у вигляді рогу, проходить посеред Константинополя і, лишаючи місто позаду, доходить аж до самого лісу.
Наші мандрівники попливли затокою у великій рибальській фелюзі. На носу човна сидів Гергей, який найбільше скидався на турка, коли судити з одягу. Посередині на лаві вмостився Мекчеї, який теж скидався на турка, решта влаштувалися на дні човна.
У промінні призахідного сонця тяглися вгору стовпи, виблискували золотом бані церков, і все це віддзеркалювалося у воді, викликаючи захоплення мандрівників.
— Наче у казці! — не втрималася Ева, що сиділа біля ніг Гергея.
— Краса незрівнянна! — погодився Гергей.— Але, серденько моє, все це, немов казковий палац: зовні він напрочуд гарний, а всередині живуть чудовиська й зачаровані створіння.
— Чарівне місто! — мовив і Мекчеї.
Тільки Янчі сидів у човні притихлий і сумний. Йому стало майже приємно, коли серед дивовижних будівель і всієї тієї розкоші він побачив чорну пляму.