Майлад і Балінт навіть не глянули б на шахістів, якби не помітили незнайомця, який сидів біля гравців, спостерігаючи їхню гру. Хто цей старий низенький турок у жовтому кафтані? І чому в нього непокрита голова?
Зачувши кроки ув'язнених угорських вельмож, незнайомець обернувся.
Це був Море. Він підвівся і відійшов від гравців. З його обличчя вже зникла втома, що першого дня здавалася мало не смертною. Маленькі чорні оченята зиркали жваво, й навіть хода його тепер стала впевненою, майже молодою.
Він підійшов до вельмож і, схрестивши руки на грудях, сказав:
— За що ви так ненавидите мене? Чим ви кращі від мене? Тим, що багатші? Тут багатство ні до чого! Чи ви благородніші від мене? Мій рід такий же давній, як і у вас.
— Ти був грабіжником! — буркнув Балінт Терек.
— А хіба ви не були розбійниками? Хіба ви не простягали свої лапи скрізь, де тільки могли? Хіба ви не воювали між собою? Хіба ви не поверталися безліч разів то до Яноша, то до Фердінанда? Ви підспівували тому, хто вам більше платив!
— Ходімо звідси,— мовив Майлад,— не зв'язуйся з ним!
— Не піду! — відрубав Балінт Терек.— Я ще ні перед ким не відступав.
Побачивши, що від воріт іде Велі-бей, він сів на лаву, намагаючись угамувати свій гнів. Бей ішов разом з турецьким мулом і синами Море. Юнаки теж були вдягнені по-турецьки, тільки без тюрбанів. Як і їхній батько, вони ходили простоволосі.
Майлад сів поруч з Балінтом Тереком.
Море став перед ними, розставивши ноги і впершись руками в боки, й далі запально говорив:
— Я брав участь у тій битві, коли розгромили військо Дьердя Дожі. Я був учасником Мохачської битви, в якій двадцять чотири тисячі угорців пролили кров за батьківщину.
— Я теж там був,— урвав його Майлад, вдаривши себе в груди.
— А якщо і ти пройшов оте хрещення кров'ю, то мусив би знати, що всі, кому пощастило тоді врятуватися, тепер мають один одного за брата.
— Е, ні, нехай розбійник з великої дороги не вважає мене своїм братом! — гримнув Майлад, вкриваючись червоними плямами.— Я знаю, чому зруйнували твій палотайський замок!
— Може, і знаєш, зате не знаєш, чому зрівняли з землею замок Нану. Не знаєш, що біля ніг будайського паші лежить уся угорська нація. І тільки я, Ласло Море, не побоявся йому крикнути: «Можеш наказувати собакам, а не нам!» Я роками бився із своїм невеличким загоном проти турків. Не Фердінанд, не угорське дворянство, а я, Ласло Море. Це я розбив торік військо, що сунуло на Белград, я, Ласло Море, якого ви охрестили розбійником і грабіжником.— Він відітхнув, потім, розмахуючи руками, вів далі: — Якби в мене було стільки добра, замків і челяді, як у Балінта Терека, чи стільки воїнів, як у того, хто носить корону тільки для прикраси,— тоді мене, Ласло Море, славили б як визволителя нації. Але тому, що в мене не було всього цього, бусурмани оточили мене в Нані й зрівняли з землею мій замок...
Підійшов Велі-бей у супроводі турецького мули.
— Не знаю, про що ви тут сперечаєтеся, але слова Селіма — суща правда. Він живе ближче до джерела правди, ніж ви, невірні.
— Який Селім? — здивовано запитав Балінт Терек.
— Селім, якого ще кілька днів тому мовою невірних називали Ласло Море,— відповів Велі-бей.
Балінт Терек презирливо засміявся:
— Селім!.. І він ще просторікував перед нами про любов до батьківщини! Геть від мене, поганцю, собачий сину!
Він, напевне, вдарив би його, коли б до них не підскочив Велі-бей.
— Невірна свиня! — загорлав бей на Балінта.— Я накажу негайно закувати тебе в кайдани!
Балінт Терек скинув голову, як норовистий кінь, якого вдарили по морді. Очі його горіли вогнем. Один бог знає, що б він накоїв, якби Майлад не відтягнув його.
Бей зневажливо подивився їм услід. Але, згадавши, Видно, про свої кишені, перестав брутально лаятись. Потім обернувся до Море і голосно, щоб почули й вороги, сказав:
— Милостивий султан з радістю довідався про те, що ти виявив бажання вступити у табір праведників, і прислав цього шанованого священика, аби він приніс тобі пізнання світла пророка, ім'я якого благословенне на віки Вічні.
— Ходімо до себе! — задихаючись від люті, прохрипів Балінт Терек.— Ходімо звідси, мій добрий друже Майлад!
Через кілька днів вийшли на волю сини Море. Їх обох прийняли на службу в Константинополі.
Старий Море лишився в ув'язненні.
Терек і Майлад не сказали з ним більше ні слова, проте обидва не раз чули, як Море наполягав на своєму звільненні. Одного разу Велі-бей відповів йому так: